ПЕРЕДМОВА

      Вереміївка - звичайне село, яких багато в Україні, і разом з тим значно виділяється серед своїх сусідів і своїми розмірами, і населенням, і подіями, що в ньому відбувалися.
      Ще в період Київської Русі воно мало фортецю, в період козаччини називалося сотенним містечком, до революції волосним центром, а в перші роки радянської влади навіть було районим центром.
      Вереміївка називалась козачим селом, хоч значна частина населення була казенними селянами і кріпаками.
      Виділяється Вереміївка і своїми працьовитими людьми, які протягом віків вели боротьбу за волю і кращу долю. Історія зберегла пам’ятки про боротьбу з татарською навалою і польською шляхтою. Відстоювали односельці козацьку волю в боротьбі проти полковника Галагана, вели боротьбу проти утисків кріпосників Облонського і Нечая, боролися за краще життя в першу російську революцію. Потім будували соціалізм і захищали землю від фашистської навали, відновлювали в повоєнний час господарство країни.
      Вереміївка... Таких назв багато на карті нашої Батьківщини, мова піде про ту Вереміївку, що розкинулась на березі Кременецького моря, на землях Чорнобаївщини Черкаської області. Про Вереміївку, що не так давно до 1959 року привільно розляглася в Придніпровській долині майже на сотні квадратних кілометрів. А в 1957-1959 роках рішенням Комуністичної партії була перенесена в степ і стала там соціалістичним селищем з рівними, стрімкими вулицями, з новими хатами, електрикою і водопроводом.
      Ніби й звичайне село Вереміївка, але ж із історії таких звичайних сіл і міст складається історія України. ...

"Вереміївка", частина перша, дореволюційний період      
Олексій Степанович БОНДАР, краєзнавець, житель сіл Вереміївка, Тимченки.      
Завантажити частину першу книги О.С. Бондаря


ОПИС СЕЛА ВЕРЕМІЇВКИ

ЦЕНТРИ СЕЛА
Старий центр
      До 1900 року центр села розміщувався на лівому високому березі річечки-протоки Свинотоп. Там розміщувалися три церкви: Причиська (Пречистенська, Успенська), Миколаївська і Варвари; Еврейська церква-синагога, волость, зборні ? Нечаївська і Казенна, будинок і млин пана Твердохліба, багато шинків і магазинів, ветеринарна лікарня, будинки попів, лікарня та інші будівлі. Були і двоповерхові пана Нечая. Там був і маєток панів.
      За болотом знаходилася Спаська (Преображенська) церква і пошта. На лівому березі річки за кілометр від старого центру була ярмаркова площа і козача зборня та земська школа. Після 1900 року побудували нову волость біля ярмаркової площі, тут же була побудована і лікарня. І це місце стали вважати новим центром. Був ще тут паровий млин єврея Шарінова на прізвисько Левиця.

Завантажити статтю "Опис села Вереміївки"


Вереміївська (Єреміївська) сотня

      Виникла влітку 1648 р. у складі Іркліївського полку. Після його ліквідації за Зборівською угодою 16 жовтня 1649 р. включена до Чигиринського полку, в якому перебувала від 1649 р. до 1658 р. Тоді підрозділ очолював сотник Рева. Нараховувала сотня 181 козака.
     Протягом 1658-1661 pp. Вереміївська сотня була адміністративною одиницею відновленого Іркліївського полку, у 1661-1663 pp. – Кременчуцького полку, а від 1663 р. до 1667 р. знову в складі Чигиринського полку. За Андрусівською угодою 1667 р. сотня відійшла до лівобережного гетьманату і була включена І. Брюховецьким до складу Лубенського полку. Під час адміністративної реформи, яку провів у кінці 1672 р. І. Самойлович, Вереміївська сотня була ліквідована, а її адміністративна територія увійшла до Чигирин-Дібровської сотні. До неї відійшло і містечко Вереміївка (власне Єреміївка – вотчина князя Єремії Вишневецького).
      Сотенний центр: містечко Вереміївка, тепер – село Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області.


Казаки сотни Веремиевской из Зборовского реестра 1649 года
Авъронскии Яско (Веремиевская)
Барабашъ Петро (Веремиевская)
Барвиненко Илия (Веремиевская)
Барнадын Иван (Веремиевская)
Басман Стецко (Веремиевская)
. . . . .

Завантажити список Вереміївської сотні


Вереміївський район

      Згідно з постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету і Ради Народних Комісарів УРСР від 7 березня 1923 року, з квітня 1923 року було створено Вереміївський район з центром в с. Вереміївці. До складу Вереміївського району входили населені пункти: Вереміївка, Жовнин, Гузичі, Кліщинці, Матвіївка, Кізівер, Ялинці, Воїнська Гребля (Воїнці), Москаленки і Кітлів. Були ліквідовані чотирі сільських Ради, а стала одна Вереміївська. Головою був обраний колишній стражник – п’яниця Головко Сава, який від горілки і помер.
      Потім у 1924 році було обрано Савченка Андрія Антоновича, потім Бурима Андрія Самійловича з Митлашівки. При ньому діловодом з червня 1924 по листопад 1925 року працював Бондар Павло Васильович. Секретарем був Прокіпець із Матвіївки. Після того, як Бурима було віддано під суд, головою обрано Скрипника Івана Кузьмича. Секретарем був Грущенко Олександр Олександрович, коли ж звільнили через хворобу Скрипника І.К., то на його місце було обрано Грущенка О.О., який головував два роки. Ось як згадує цей період сам Грущенко:
      Стріляли бандити мені у вікна, сім’я по 2-3 неділі не ночувала вдома. Домував один я. У 1926 році було обрано Білика Андрія Степановича, а я залишився його замісником і головою земельної комісії.
      Велику роль в роботі сільської Ради відігравали члени сільської Ради, які були на кожному кутку, і представляли Радянську владу на своїм кутку. Вони ж були і замісниками голови земельної комісії, вони владновували всі земельні суперечки на своєму кутку, як і всі інші питання сільської Ради. У 1926 році у Вереміївській сільській Раді налічувалось 2500 господарств. В самому селі селянських господарств 2263 та 70 інших, та в хуторах 167 господарств.
      Населення 10902 в тім числі в хуторах 783 чол.
      Ще в 1920 році виїздили на відруби. Одержували по 6,5 десятки землі і утворювали хутори. У 1931 з початком колективізації почали заселяти хутори і навесні 1935 року цей процес було закінчено...

Завантажити статтю "Вереміївський район"


Чорнобаївщина
Велична історія рідного краю
автор Марія Приліпко

      У краєзнавчому історико-документальному дослідженні «Чорнобаївщина. Велична історія рідного краю» на основі архівних матеріалів, документів, стародруків, публікацій багатьох відомих вчених України, монографій, енциклопедичних видань подано матеріал про розвиток Чорнобаївського краю з давніх часів до сьогодення в контексті історії України. Матеріал дослідження викладений так, що може бути використаний вчителями, учнями, студентами при вивченні курсу історії рідного краю.
      Книга стане в пригоді всім шанувальникам історії Чорнобаївщини, краєзнавцям- дослідникам історіїїї населених пунктів.
      " Пізнай свій край... себе, свій рід, свій нарід, свою землю - і ти побачиш свій шлях у життя..." - ці мудрі, пророчі слова великого філософа, подвижника Г.С.Сковороди, що пролунали понад 250 років тому, актуальні і в наш час, час творення української державності, формування української національної ідеї, виховання громадянина - патріота України. Дуже влучно в народі говорять: "Хто не знає минулого - той не має майбутнього".
      Автори ідеї, редакційна колегія ставили мету видати історико-документальне дослідження з історії Чорнобаївщини - краю з багатим минулим, повитим героїкою і жертовністю відважних воїв Посулянської оборонної лінії ще часів Київської Русі, окропленим потом працьовитих і вмілих хліборобів, зусиллями яких наш благодатний і щедрий природою край став ще привабливішим і багатшим.
      Пам'ятаєте Володимира Великого? "И рече Володимир: "Се не добро, еже мал город около Киева". И поча ставити города по Десне, и по Востри, и по Трубеже, и по Суле..." (Повесть временных лет. - М. -Л., 1950 - с. 83)
      Це і про наш край, наші села і селища, наші ріки і озера. Це наша земля, наші степи, через які, мов хвиля морська, перекочувалися різні народи і різні епохи, залишаючи після себе у народній пам'яті і свої звичаї і свій характер, і частку нашої смілості, хоробрості, вміння долати труднощі, творячи героїчну історію.
      Віки відточували наш нарід, створюючи неповторний характер мешканців Подніпров'я і Посулпя. Тут гуртувались козацькі полки. Не одне покоління захищало рідну землю від ворогів і перемагало. Можливо тому і невипадково саме ця земля спородила богатиря, ніким непереможеного чемпіона чемпіонів Івана Піддубного, вона дала натхнення корифею української драматургії Михайлу Старицькому і основоположнику української національної музики М. В. Лисенку, з її духовних джерел народились незбагненний поет Михайло Драй-Хмара, Іван Вирган, лауреати Державної премії ім. Т. Г. Шевченка письменник Іван Лета народний артист Б. В. Романицький.

Книги Марії Приліпко є в сільській раді та в бібліотеці



УКРАЇНА
козацька держава
автор Недяк Володимир Володимирович

      Книга побачила світ наприкінці 2004 року. Підготовка видання тривала майже 6 років. Упорядник-укладач Недяк Володимир Володимирович згуртував довкола величезного проекту понад 60 вчених, зібрав величезний ілюстративний матеріал, з різних музеїв, сховищ, приватних колекцій. Було досліджено тисячі предметів матеріальної культури козацької доби, проведено фотозйомку у музеях України, Польщі, Росії, приватних збірках тощо.
      Дане видання можна розглядати як унікальну енциклопедію українського козацтва, де з правдивих сучасних наукових орієнтацій розкривається багатогранний об’ємний процес тогочасного життя XVI-XVIII ст.ст. Книга містить 78 наукових нарисів, що розкривають історію українського козацтва від становлення і до наших днів, його роль у боротьбі за волю і створення української державності.
      Видання за обсягом і повнотою досліджень предметів матеріальної культури є унікальним і неповторним. Наукові розділи, присвячені архітектурі, малярству, золотарству, декоративно ужитковому мистецтву всебічно розкривають духовний розквіт українського народу в часи козацької України та пересвідчують, що вона була країною європейської культури із самобутньою духовно-мистецькою сутністю.
      Видання містить 5175 світлин із оригіналів документів, стародруків, рукописів, гравюр, картин, історичних мап і музейних експонатів, пам'ятників архітектури та природних ландшафтів.
      Ошатне оформлення, сучасний дизайн додають естетичної ваги унікальному фоліанту, який є найвищою пробою сучасної друкованої книги в Україні. В обкладинку вмонтовано бронзову гравіровану печатку Війська Запорозького ручної роботи. Вага книги - 9кг. Папір матовий, крейдяний.
      Раритетне подарункове видання розраховане на політичну, наукову і мистецьку еліту та широке коло читачів, які не байдужі до минувшини та старожитностей України. Воно є ґрунтовним енциклопедичним посібником для істориків, мистецтвознавців, філологів, етнографів, теологів, істориків архітектури, українознавців.

Перейти на сайт видавництва

Відсканована книга у pdf-форматі є у адміністратора сайту. Об'єм 2 Гб.



МАРТИНОВИЧ

   У І875, 1877, 1879 та 1880 роках Вереміївку відвідував відомий український художник-демократ, фольклорист і етнограф Порфирій Денисович Мартинович. Народився він 7 березня 1856 року в селі Костянтинівні (тепер Красноградський район Харківської області). Юнацькі роки провів на селі, часто слухаючи українські народні пісні, щедрівки, колядки, казки, легенди, оповідання.
   Згодом, перебуваючи у Вереміївці, П. Д. Мартинович ще більше зацікавився поетичною творчістю народу і вирішив записати від селян все найцікавіше, що чував від співаків та оповідачів. Від Кирила Васильовича Сайка він записав кілька сповнених гострих соціальних характеристик народних пісень та казок, зокрема таких як: «Казка про запорожця», «Казка про Правду», «Подарунча», «Два з торбою».
   Від 70-річного священника Вереміївської церкви Павла Тукалевського записав Порфирій Денисович дотепну народну казку «Як запорожці їздили у Петербург до цариці», а від Сазона Лукаша — народні казки: «Мара», «Два брати», «Відьма», «Харциз» і пісню «За нашою слободою». Від Вереміївського козака Грицька Гончара він записав цікаву розповідь «Про кошового Гладкого», а також «Розказку про те, як дід Іваненко втік з Вереміївки через Дніпро на той бік у Боровицю, а відтіль з Боровиці у Січ і як при йому те було, що і Січ руйнували, як запорожці тікали до турецького султана, як війська край брали і як уже навпослі дано їм, запорожцям, місце коло Чорного моря, де вони і понині живуть». Від козака Олекси Бондаря Мартинович записав дві історичні пісні з життя запорозьких козаків, а від козака Івана Душейка — історичну пісню «Ой під вишнею...».
   Під час перебування Мартиновича у Вереміївці художник з великим захопленням малював вереміївських селян, зокрема тих, від яких він записував згадувані казки і легенди, а також різні жанрові картини тощо. Зробимо перелік цих його творів:
   «Базар у Вереміївці» (1879).
   «Внутрішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці» (1879).
   «Козак Олекса Бондар» (1880).
   «Шинкарка» (1878).
   «Федір Мигаль з Вереміївки» (два портрети, 1880).
   «У канцелярії волосного пристава» (Дата цього і наступних творів не зазначена).
   «Грицько Гончар» (два портрети).
   «Голова дівчини».
   «Весільний боярин у містечку Вереміївці».
   «Чоловік з батогом із містечка Вереміївки».
   «Макар Тукалевський».
   «Вулиця у Вереміївці».
   «Баби печуть хліб».
   «У стану».
   Перебуваючи у Вереміївці, Мартинович навідувався і в сусідні з нею села. У селі Гусиному художник намалював два портрети: «Хлопець Панько» і «Поміщик П. М. Ілляшенко». Портрети Мартиновича «Грицько Гончар», «Поміщик П. М. Ілляшенко» і «Макар Тукалевський» експонуються у Харківському музеї образотворчого мистецтва. Твори «Козак Федір Мигаль», «Дяк», «У стану» зберігаються у Київському державному музеї українського образотворчого мистецтва. Про окремі роботи Порфира Денисовича Мартиновича, виконані у Вереміївці, їх соціальну й художню цінність говорить Опанас Григорович Сластіон. Портрет «Козак Федір Мигаль»,— зазначає він,— є переконливим доказом великої майстерності Порфира Денисовича Мартиновича». В окремих своїх портретах поміщиків, т. я. багатіїв, дяків, пристава і інших Порфир Денисович Мартинович подає досить гострі соціальні характеристики змальованих персонажів.
   Художник П. Д. Мартинович не лише сам захоплюється природною красою Вереміївки та доволі-таки оригінальними типами тутешніх селян і козаків, а й своїми розповідями про це козацьке придніпровське село заохочував і інших побувати в ньому. Особливо багато розповідав Порфир Денисович про Вереміївку своєму другові по Петербурзькій Академії художеств художнику Опанасу Григоровичу Сластіону, який одразу після закінчення навчання оселився у Миргороді на Полтавщині. Дізнавшись про те, що влітку 1878 року Мартинович перебуває у Вереміївці, Опанас Григорович вирішив нарешті відвідати тут свого задушевного приятеля і поглянути па красу Вереміївки, «що так чарувала його своїм ще старовинним життям»,— писав О. Сластіон. Про свою подорож до Вереміївки досить красномовно розповідає сам Опанас Григорович у своїх відомих «Спогадах». Влітку 1878 року, перебуваючи в Києві, Сластіон зустрівся з Оленою Пчілкою. «Ми якось змовились,— пригадує Сластіон,— поїхати провідати Мартиновича в його казковій Вереміївці (...)
   Повертаючись з Вереміївки до Петербурга, Мартинович ще дуже довго згадував все те прекрасне й оригінальне, що вабило його як художника, фольклориста й етнографа у цьому селі. Тут художник удосконалював малюнки й портрети, змальовані у Вереміївці. Про одну з таких захоплюючих розповідей Мартиновича пише Сластіон у своїх «Спогадах». Одного разу Мартинович з Сластіоном побували у Петербурзі на вечорниці у відомого українського вченого-етнографа і фольклориста Павла Платоновича Чубинського, що лише недавно повернувся з архангельського заслання. Всі сміялися, коли Мартинович майстерно розповідав про вереміївського писаря, задаваку й п'яничку, який вважав, що він має превелике значення в селі та, що він всезнаюча начальницька персона. «Він разів із десять,— пригадує Сластіон,— повторяв, тикаючи себе пальцем то в лоб, то в груди: Волосний писар! Волосний і писар! Волосний писар! і додавав до цього коротенькі фрази, наприклад: «Я чисто все можу! Ну чисто все і знаю: по рихметиці — іменітельний, родітельний, по граматиці — той он як його, чорт його й вимовить, ну чисто все знаю! Ого-го! Волосний писар! Волосний писар!!!» (стор. 36).
   Вереміївці свято бережуть пам'ять про П. Д. Мартиновича. Його високомистецькі твори, які відображають оригінальні типи місцевих селян, та численні записи фольклорно-етнографічного матеріалу — дорогоцінна культурно-мистецька спадщина.
     Нещодавно у Харкові Олександр Олегович Савчук видав книгу П.Д. Мартинович "Українські записи". Видання містить друковану фольклорно-етнографічну та епістолярну спадщину видатного українського художника, етнографа та фольклориста Порфирія Денисовича Мартиновича (1856-1933). До книги також увійшли аналітичні статті провідних фахівців - дослідників життя, етнографічного та мистецького доробку П.Д. Мартиновича. Книгу проілюстровано найвідомішими художніми роботами майстра, доповнено біогорафічними матеріалами та приурочено 155-річчю від дня народження автора.



Переміститись на сайт видавця Савчука Олександра Олеговича

Книга є у бібліотеці



Моє рідне село, ти під море пішло ...

      ЗГАДУЮ тебе часто і зараз, уже на схилі літ... І тоді напливає такий сум, що, здається, щойно попрощався назавжди з рідною людиною. Ці ностальгічні почуття посилюються ще більше, коли мимоволі згадуєш сторінки роману „Свято останнього млива” нашого відомого земляка, лауреата Шевченківської премії Феодосія Рогового, де він з великою художньою силою сказав правду про духовну та екологічну трагедію мешканців придніпровських сіл, які у повоєнний період змушені були спішно полишати рідні місця в зв’язку із затопленням їх штучним морем. Це – тяжкий наслідок недалекоглядної економічної політики колишніх керівників КПРС і радянського уряду. Адже в результаті будівництва Кременчуцької ГЕС були затоплені десятки тисяч чи не найбагатших та найродючіших придніпровських земель.
      Назавжди були втрачені мальовничі місця, безліч чудових сіл. Під водою опинились багатющі місця – ліси, гаї, річки й болота, озерця й ставки. Сталася нечуваних масштабів біда, яка нагадуватиме про себе ще не одному поколінню.
      Моє рідне село – Вереміївка колишнього Градизького району – в роки Великої Вітчизняної, на щастя, не зазнало особливих руйнувань ворога, а тому швидко відбудовувалося. Люди жили заможно, і в гіркої пам’яті 1947- му голоду тут не було. Принаймні, я про нього не чув. Це ще раз підтверджує, що родючі землі завжди давали високі врожаї навіть у страшні посушливі роки, а отже, постійно виручали селян.
      Вереміївка мала чимале історичне коріння – це край історичної слави. Зокрема, маю у домашньому архіві документи, які стверджують, що батько мій, Іван Данилович Компанієць, дійсно був козаком. А в одній із газет, що зберігаю, є дані про те, що в 1648 році Вереміївська, Васютинська й інші сотні козаків, які входили до Іркліївського полку, вийшли на Дніпро і приєдналися до Богдана Хмельницького. Ще кілька цікавих фактів. За свідчення мого троюрідного брата, секретаря сільради Павла Васильовича Бондаря, в 1925 році в селі проживало 12 550 чоловік. А саме воно складалося з 12 менших сіл, що називалися кутками. Наприклад, там, де я мешкав, куток звався Запіски. До війни налічувалося в селі 12 колгоспів і рибартіль. Напочатку 30-х тут відкрилася велика двоповерхова середня школа, в якій навчалися сотні учнів. І майже на кожному кутку були початкові навчальні заклади.
      Вереміївка мала, окрім того, лікарні, великий сільбуд культури, чимало магазинів, хлібопекарню. У розпліднику-племіннику місцевих господарств розводилася велика сіра українська порода худоби – надзвичайно цінна й продуктивна. Щотижня гомоніли великі базари і нерідко шумували ярмарки, на які з’їжджалися зі всієї округи і, звісно ж, із навколишніх сіл – Москаленок, Васютинців, Мойсенців, Жовниного, Ялинців тощо. А на ярмарках гуляли хлопці й дівчата, зодягнені в національні костюми – такі, в яких ходили їхні ровесники й 300 років тому.
      У 1954 році я вже знав, що придніпровські села, і, зокрема, й моє рідне, переселятимуться. І щоб не бачити, що творитиметься там, я з болем покинув батьківську оселю. Коли ж через п’ять років приїхав забирали матір і побачив місце трагедії (іншого слова не добереш), на очі навернулися сльози.
      Навкруги лежали, мов убиті птахи, зрубані верби, фруктові дерева; самотніми сиротами стояли подекуди ще не розібрані будівлі. Особливо шкодував я за грушею, під якою гойдався у дитинстві... І тепер, на схилі прожитих літ, усе те не забувається. Давно вже немає неньки, а я й досі бачу те дерево, під яким вона стояла і махала рукою, виряджаючи мене влітку 1941-го в армію.
      Зараз на місці знесеної Вереміївки, як і багатьох інших сіл, стоїть „морська” каламутна вода, нагадуючи картину болотяного застою. І прикро мені, старому колишньому агрономові з багаторічним стажем роботи, спостерігати, буваючи в тих місцях, як вода викликає руйнівні процеси. Як наслідок – ще більше замулюються прибережні водойми. Водою затоплені величезні природні багатства... Образно кажучи, молоком, одержаним від корів, можна було б рухати турбіни Кремечуцької ГЕС.
      Вереміївка зберегла стару свою назву й переселилася в степові простори. Чимало ж моїх односельців доля розкидала майже в усі райони Полтавщини. Живуть і трудяться вереміївці і на Кременчуччині, зокрема в Кам’яних Потоках, Єрестовому, Писарщині тощо. Так, років кілька тому я зустрів на базарі колишню сусідку зі свого кутка Катерину Оверківну Орлянську. В Максимівці мешкає ще одна сусідка Марія Олексіївна Савінська, нині вчителька-пенсіонерка. У Червоній Знам’янці живе мій родич Василь Михайлович Компанієць. До речі, село Ялинці, затоплене морем, переселившись, також зберегло свою назву.
      Доля Вереміївки з примхливої волі короткозорих партійних чиновників спіткала щонайменше понад сотню сіл, багатих, квітучих, перспективних. Під воду пішло, за моїми підрахунками, понад 200 тисяч гектарів родючих чорноземів. Тим більше прикро про це згадувати, коли дізнався якось із однієї телепередачі, що ряд країн, зокрема та ж Японія, відвойовують у моря сушу буквально по клаптику, а в нас топили не тільки найкращі українські землі – топили історію, мальовничу красу природи, пам’ять наших предків.
      Ці спогади хочу завершити щемними рядками з уже згаданого роману Ф. Рогового: „... Нас кликатиме ця земля, ми не пустимо її в непам’ять, бо в неї ми поклали своїх батьків-революціонерів, свою молодість, бо на ній ми народили своїх дітей. Нас вічно кликатимуть ці п’ятикутні зорі і праведні хрести на могилах, полки птахів і гнізд, трав і дерев, де витають наші пісні, наш родовий, наш правічний дух. Прощаючись, поклянемося честю ніколи і ні в чому не зраджувати своїй землі, як добрі діти не зраджують свою матір”.

В. КОМПАНІЄЦЬ, колишній агроном, ветеран праці      
газета „Перемога” (м. Кременчук), 9 травня, 1997 року