• Візитівка села
• Про Вереміївку Вікіпедія Етнологічний центр Чумаки Вереміївки Історія міст і сіл Сайт школи Документи
• Склад
• Розпорядження голови
• Рішення сесій
• Будинок культури
• Бібліотека
• Духовий оркестр
• Статті із газет
• Фотогалерея
• Спорт
• Відео
• Інформаційна сторінка

Сайт Президента України
Сайт Верховної
Ради України Урядовий портал Черкаська обласна
державна адміністрація Чорнобаївська районна
державна адміністрація Чорнобаївська
районна рада Чорнобаївська
селищна рада

Погода

Погода у Вереміївці

на сьогодні завтра 10 днів в інших містах

Статті із газет
Зі святом, рідне село ВЕРЕМІЇВКА!

   29 липня вереміївська громада святкувала День села. День народження села – це свято всіх, хто тут народився, хто приїхав колись щоб залишитися назавжди у селі з особливим вереміївським колоритом, традиціями та славною козацькою історією. Тож на свято завітали всі ті, хто любить своє село, чиєю працею воно створювалось і живе нині, а також гості з навколишніх сіл.
    В обідню пору біля будинку культури, не дивлячись на дощ, зібралась вереміївська громада, де жителі мали змогу „побувати” на березі чудового „озера”, створеного умілими руками Редьки Любові та Корнути Олени, подивитися на картини уродженця с. Вереміївки Однороманенка Івана Петровича, на яких зображено історію рідного краю, а також побачити роботи умільців з вишивання бісером та нитками Ніни Компанієць, Людмили Редьки.
    Радував присутніх вмілим виконянням музичних творів духовий оркестр під керівництвом О. Власенка, а танець „Сонце нам сяє” у виконання учнів НВК нікого не залишив байдужим.
    Чудовим настроєм та сміхом зустріли глядачі персонажів із кінофільмів та вистав: „Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, „Сватання на Гончарівці”, „Весілля в Малинівці”, „За двома зайцями”, фрагмент твору Нечуя-Левицького про бабу Палажку та бабу Параску, циганський табір з кінофільму „Табір уходить в небо”, а також фольклорний ансамбль ветеранів „Червона калина”, який виконав пісню „Вареники у сметані”. Під духовий оркестр Катя Калашник чудово виконала пісню „Мамина коса”.

    Урочиста частина свята проходила у приміщенні будинка культури. Чарівні ведучі Ольга Калашник та Володимир Бондар, які прекрасно вели свято, запросили до вітального слова сільського голову Наталію Казидуб. Слова вітання линули і від колективу СТОВ „Вереміївка” Антоніни Гулій та дітей Вереміївського НВК. Цього дня традиційно вітали та вручили подарунки найстарішим і наймолодшим (яких у нас 18), подружнім парам що прожили 50 років та 1 рік. Не залишились поза увагою та отримали подарунки кращі господарі, любитель-рибалка, бджоляр. Вітання звучали на адресу учасників АТО та військовослужбовців, які сьогодні несуть службу в ЗСУ, а також для 15 жителів села, які занесені на Дошку Пошани.
    Після урочистої частини – концерт за участю гурту „Сусіди” та Наталії Шинкаренко. Виступ відбувся завдяки спонсорської допомоги дирекції СТОВ „Вереміївка”.
    Масове гуляння проходило у парку. Дякуємо всім, хто приготував смачні страви: юшку, кашу, вареники, галушки, бутерброди, шашлики. Для дітей працювали атракціони і звичайно була лотерея, де люди змогли за 10 грн. виграти телят, барана, козу, пшеницю, олію, мед та багато різних речей для домашнього господарства. Свято завершилось дискотекою (живий звук) та фейерверками.
    Оргкомітет на чолі з сільським головою та за підтримки СТОВ „Вереміївка”, ПСРП „Зайцев”, ФГ „Бугай”, ФГ „Берегиня”, ФГ „Зелений світ”, ФГ „Вітокс”, приватних підприємців Рець М., Ступацької М., Савченко Ю., Огренич О., Коваль О., Копійки Г., Ропай Л., Ганноцького В. зробили все можливе, щоб гості і жителі села змогли відпочити і розважитись у цей день.

У Вереміївці відкрили відремонтовану станцію швидкої медичної допомоги

    Відремонтований пункт Лівобережної станції швидкої медичної допомоги відкрито 10 березня на базі Вереміївської лікарської амбулаторії.
    Торік в амбулаторії був проведений капітальний ремонт приміщень на суму 275 тис. грн за рахунок коштів районного бюджету (200 тис.) та коштів сільської субвенції (75 тис.). Частково замінено вікна на 1 поверсі амбулаторії, вхідні та міжкімнатні двері, відремонтовано кабінети прийому.

    Для більш ефективного функціонування амбулаторії придбано дитячі ваги, інгалятор, шафи для медикаментів, меблі, пральна машина, ноутбук, принтер, хірургічні інструменти тощо за кошти сільської субвенції.
    Відремонтований пункт Лівобережної станції швидкої медичної допомоги значно полегшує надання медичних послуг в екстрених випадках для мешканців прилеглих населених пунктів.

Козацьке село на березі Дніпра

    Вереміївка Чорнобаївського району має багату історію й по праву може називатися козацьким селом. Перші згадки про населений пункт датуються XVII ст. У 1569 році відбулося об’єднання Литви й Польщі в єдину державу згідно з Люблінською унією. При польсько-литовському королю Жиглимоні воєводства були перейменовані в староства. Було утворено Канівсько-Черкаське староство, якому віддано Задніпрянщину, в тому числі й наше Посулля. Ось у цей період і виникають нові поселення: Вереміївка, Кліщинці, Матвіївка та інші. Створюються вони на більш вигідних для господарства, а не для оборони місцях. У 1590 році Варшавський сейм затвердив Посулля за Вишневецьким Олександром. Помер Олександр у 1594 році, тобто в розпал першого козацького повстання під проводом шляхтича Косинського. У зв’язку з бездітністю свої просторі володіння дісталися його рідному брату Михайлу Михайловичу Вишневецькому – старості овруцькому на Київщині. У 1612 році у Михайла народився син Єремій. Ось тоді буцімто і була дана назва селу Вереміївці в честь цього Єремія. Але маловірогідне таке припущення, бо якщо в 1653 році Вереміївка була містом, то не могло бути, щоб 40 років тому вона ще не мала назви. Отже, більше підходить інше припущення, що назва пішла від імені якогось першого поселенця – Веремія, як і Матвіївка, Тимченки.
    В одному з кутків старої Вереміївки – Миклашівці – ще до затоплення Кременчуцьким морем виявлені сліди поселень наших пращурів-слов’ян VII–IX ст., хоча випадкові знахідки, що вимиваються дніпровськими хвилями на берег із дна рукотворного моря, засвідчують значно раніше заселення цього краю. У часи національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького з 1648 року діяв Іркліївський полк (полковник Михайло Телюченко), до складу якого входили Васютинська, Вереміївська, Бурімська і Канівецька сотні. Протягом 1658–1661 pp. Вереміївська сотня була адміністративною одиницею відновленого Іркліївського полку, у 1661–1663 pp. – Кременчуцького полку, а від 1663 року до 1667-го – знову в складі Чигиринського полку. Під час адміністративної реформи, яку провів у кінці 1672 року І. Самойлович, Вереміївська сотня була ліквідована, а її адміністративна територія ввійшла до Чигирин-Дібровської сотні. До неї відійшло і містечко Вереміївка (власне Єреміївка – вотчина князя Єремії Вишневецького). Сотенний центр – містечко Вереміївка.     До 1900 року центр села розміщувався на лівому високому березі річечки-протоки Свинотоп. Там було три церкви, а також будинок і млин пана Твердохліба, багато шинків і магазинів, ветеринарна лікарня, будинки попів, лікарня та інші будівлі, в тому числі і двоповерхові пана Нечая та маєток. За болотом знаходилися Спаська (Преображенська) церква і пошта. На лівому березі річки (за кілометр від старого центру) була ярмаркова площа і козача зборня та земська школа. Після 1900 року побудували нову волость біля ярмаркової площі, тут же було побудовано й лікарню. І це місце почали вважати новим центром. Був іще тут паровий млин єврея Шарінова на прізвисько Левиця.
    Село складалося з кутків, які в давнину називалися десятками. І було тих десятків 15 штук. Це тоді, коли на кутку було з десяток хат. Коли ж їх налічувалося з сотню, то чомусь не називали сотнями, як в інших стародавніх великих селах, а звали кутками. Десятки були до революції, та і в перші роки радянської влади. Ця назва зберігалася аж до колективізації. У період колективізації на кожному кутку було утворено колгосп. У 1936 році Вереміївку було поділено на три села.
    Саме цей населений пункт опинився серед тих, які затопило під час запуску Кременчуцького водосховища. Коли відбувалося переселення, доводилося руйнувати і переносити з зони затоплення 3 шкільні приміщення, клуб, 3 лікарні, 8 магазинів, аптеку, контору кооперації, будинок ДПР, артіль ім. Лесі Українки (художня вишивка), всі господарчі будівлі, що були при цих установах.
    На сьогодні в селі діє музейна кімната «Українська світлиця», де вміщується історія Вереміївки до та після затоплення. Там же знаходиться й карта переселеного села, яку виготовив місцевий краєзнавець Василь Переузник та Петро Мусієнко. Власне світлицю було відкрито 2012 року з ініціативи очільниці села Наталії Казидуб. Експонати зібрані жителями села, більшість із них відшукав Віктор Олексійович Комишан. Ним же було зібрано археологічні знахідки з території Кременчуцького моря. Крім цього, у світлиці, як у старовинній хаті, знаходяться розмальована піч, ікони, глечики, горшки та інший глиняний посуд, вишиті картини місцевих майстрів.     Окреме місце в селі відведено вшануванню учасників Другої світової війни. У Будинку культури є Кімната бойової слави, де розміщено портрети 1 428 вереміївчан, які воювали. На сьогодні залишилися живими лише двоє ветеранів. Також у кімнаті висять світлини й героїв-сучасників: воїнів-інтернаціоналістів і тих, хто боровся з нещадним Чорнобилем.     Пишається село й талановитими людьми, які прославили маленьку Батьківщину далеко за її межами. Серед відомих вереміївчан – Федір Лавров, український фольклорист, кандидат філологічних наук, дослідник українського козацтва; Михайло Казидуб – поет, член Спілки письменників України; Семен Савченко – поет-гуморист; Олександр Зобенко – поет, прозаїк, член Спілки письменників України; Сергій Грущенко – художник, графік і живописець, член Національної спілки художників України; Володимир Недяк – лауреат Шевченківської премії 2006 року, засновник і генеральний директор приватного історико-етнографічного музею «Козацькі землі України»; Ярослав Гладкий – художник-гравер.

Його покликання — трудитись на землі

    Віктор Петрович БУЛЬБА з Вереміївки відразу після закінчення школи в 1991 році пішов працювати в колгосп. Потім була служба в армії, звідти знову повернувся у рідне господарство. З 1994 року — за кермом комбайна. «Мій батько все життя пропрацював у колгоспі, саме тому я і вирішив стати комбайнером», — говорить Віктор Петрович. Він вже багато років трудиться в СТОВ «Вереміївка», є передовиком. Робота у нього складна. Працювати доводиться із раннього ранку до пізнього вечора. Така вона тяжка хліборобська доля... Відпочиває лише в негоду, бо ж тоді в поле не виїжджає. На щастя, цей рік видався врожайним, порадували і пшениця, і ріпак. Свою роботу чоловік любить, навіть думок не припускає про зміну фаху, адже його покликання — трудитись на землі.

Турнір на честь ветеранів футболу

   
    Ще на початку 90-х років Вереміївка мала сильну сільську футбольну команду, яка була на хорошому рахунку в районі.У 1980-1985роках вона неодноразово була призером кубка району, приймала участь в обласних змаганнях.
    15 травня 2016 року оновлений стадіон Вереміївки зібрав велику кількість місцевих глядачів та з навколішніх сіл. Тут проходив турнір з футболу на честь команди ветеранів. Турнір розпочався з вітання сільського голови Казидуб Н.І. та урочистого підняття прапора України. Мета турніру-вшанування гравців старшого покоління, популяризація здорового способу життя, активного відпочинку.
    За перемогу боролися команди з чотирьох сіл:Вереміївки, Лукашівки, Мельників, Москаленок. Гра видалася захоплююча і цікава. Глядачі не стримували своїх емоцій. Щирими вигуками і дружніми оплесками підтримували гравців.
    Завдяки спонсорській допомозі СТОВ «Вереміївка», всі команди отримали грошові премії згідно зайнятих місць:
          4-е місце здобула команда Мельників, премія 200 грн;
          3-е місце виборола команда Москаленок, премія 300 грн;
          2-е місце дісталось команді з Лукашівки, премія 400 грн;
          Переможцем турніру стала команда Вереміївки, премія 500грн.
    Своєю перемогою гравці команди завірили ветеранів, що вони гідно несуть честь і славу своїх попередників. Ветеранам є чим пишатися. Якщо глядачі отримували насолоду від гри, то спортсмени ще й від перемоги. Любіть футбол, грайте в футбол.

На свято Трійці 19 червня святкували День села у Вереміївці.

    Вереміївська громада вже кілька років поспіль традиційно святкує День села у червні, на Трійцю. Так було і цього року. З самого ранку зачаровував і радував присутніх своїм виконанням музичних творів місцевий духовий оркестр під керівництвом Олександра Власенка.
    Фойє будинку культури ошатно прибране в стилі української хости: розмальована піч, скриня, лавки, рушники, домоткані доріжки, стародавні предмети вжитку, клечання і встелена запашною травою підлога.
    Вишивки місцевих майстринь Л.С.Ганноцької, Н.В.Компанієць, Л.О.Редьки, Л.С.Черкащенко представлених на виставці, надовго затримували біля себе захоплені погляди відвідувачів свята.
    А на свято завітали ті, хто любить своє село, чією працею воно створювалось і живе нині. Було багато гостей з навколишніх сіл.
    Урочиста частина свята проходила у приміщенні Будинку культури. Всіх присутніх привітали зі святом сільський голова Н.І.Казидуб та директор СТОВ «Вереміївка» В.М.Ганноцький. Цього дня традиційно привітали наймолодших жителів села ( яких у нас 15), подружні пари, що прожили разом 60, 55, 50 років. Відзначені і кращі садиби жителів села, їх господарі отримали подарунки та теплі слова вдячності. Отримав подарунок і вітання Савченко В.М., який в цей день 19 червня, святкував своє 55-річчя. Також слова вітання прозвучали на адресу учасників АТО, а кращі з кращих жителів села занесені на Дошку Пошани.
    Не забули згадати і місцеву футбольну команду, яка останнім часом перемагає в іграх. Капітану команди Ропаю Сергію вручено грошову винагороду.
    Мальовниче село, що розкинулось на березі Дніпра, має давні козацькі традиції - ще в ХVII ст. Вереміївка була сотенним козацьким містечком. І зараз тут плекають і бережуть традиції козацтва. То ж привітати громаду села зі святом вереміяки запросили вокально-хореографічний шоу-гурт KOZAKИ .

    Приїзд столичного колективу викликав неабиякий ажіотаж у селі, то ж сільський будинок був заповнений вщерть, не було жодного вільного місця. Концерт пройшов ніби на одному диханні, а кожна пісня, танець завершувались бурхливими аплодисментами, які щиро дякували за подароване свято. Виступ відбувся завдяки спонсорській допомозі дирекції СТОВ «Вереміївка».
    Масове гуляння проходило на вулиці. До послуг жителів і гостей села - магазини, смачна юшка, каша, вареники, галушки,були і шашлики і звичайно лотерея, де люди змогли виграти за 10 грн. телят, поросят, домашню птицю, мед і ще багато інших речей для домашнього господарства. Цікаво проходив конкурс баяністів.
    Не обділені увагою на святі були і діти. Для них проводились конкурси- малюнки на асфальті, стрибання зі скакалкою, ігри з м’ячем. Всіх їх пригощали безкоштовно морозивом. Працювали атракціони.
    Організаційний комітет на чолі з сільським головою та за підтримки СТОВ «Вереміївка», ПСРП Зайцев,ФГ «Бугай», ФГ «Берегиня», приватних підприємців: Рець М., Савченко Ю.,Огренич О., Коваль О., Копійка Г., Ропай Л., Ганноцький В., Ілюха В., Сивинський О. зробили все можливе, щоб гості і жителі села змогли відпочити і розважитись у цей день.

ДЕНЬ РЕДАКЦІЇ У СЕЛІ ВЕРЕМІЇВКА
Козацьке село

    Вереміївка Чорнобаївського району має багату історію й по праву може називатися козацьким селом. Перші згадки про населений пункт датуються XVII ст. У1569 році відбулося об'єднання Литви й Польщі в єдину державу згідно з Люблінською унією. При польсько-литовському королю Жиглимоні воєводства були перейменовані в староства. Було утворено Канівсько-Черкаське староство, якому віддано Задніпрянщину, в тому числі й наше Посулля. Ось у цей період і виникають нові поселення: Вереміївка, Кліщинці, Матвіївка та інші. Створюються вони на більш вигідних для господарства, а не для оборони місцях. У 1590 році Варшавський сейм затвердив Посулля за Вишневецьким Олександром. Помер Олександру 1594році, тобто в розпал першого козацького повстання під проводом шляхтича Косинського. У зв'язку з бездітністю свої просторі володіння дісталися його рідному брату Михайлу Михайловичу Вишневецькому - старості овруцькому на Київщині. У1612 році у Михайла народився син Єремій. Ось тоді буцімто і була дана назва селу Вереміївці в честь цього Єремія. Але маловірогідне таке припущення, бо якщо в 1653 році Вереміївка була містом, то не могло бути, щоб 40 років тому вона ще не мала назви. Отже, більше підходить інше припущення, що назва пішла від імені якогось першого поселенця – Веремія, як і Матвіївка, Тимченки.
    В одному з кутків старої Вереміївки - Миклашівці - ще до затоплення Кременчуцьким морем виявлені сліди поселень наших пращурів-слов’ян VІІ-ІХ ст., хоча випадкові знахідки, що вимиваються дніпровськими хвилями на берег із дна рукотворного моря, засвідчують значно раніше заселення цього краю. У часи національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького з 1648 року діяв Іркліївський полк (полковник Михайло Телюченко), до складу якого входили Васютинська, Вереміївська, Бурімська і Канівецька сотні. Протягом 1958-1661 років Вереміївська сотня була адміністративною одиницею відновленого Іркліївського полку, у 1661-1663 роках – Кременчуцького полку, а від 1663 року до 1667-го – знову в складі Чигиринського полку. Під час адміністративної реформи, яку провів у кінці 1672 року І. Самойлович, Вереміївська сотня була ліквідована, а її адміністративна територія ввійшла до Чигирин-Дібровської сотні. До неї відійшло і містечко Вереміївка (власне Єреміївка - вотчина князя Єремії Вишневецького). Сотенний центр - містечко Вереміївка.
    До 1900 року центр села розміщувався на лівому високому березі річечки-протоки Свинотоп. Там було три церкви, а також будинок і млин пана Твердохліба, багато шинків і магазинів, ветеринарна лікарня, будинки попів, лікарня та інші будівлі, в тому числі і двоповерхові пана Нечая та маєток. За болотом знаходилася Спаська (Преображенська) церква і пошта. На лівому березі річки (за кілометр від старого центру) була ярмаркова площа і козача зборня та земська школа. Після 1900 року побудували нову волость біля ярмаркової площі, тут же було побудовано й лікарню. І це місце почали вважати новим центром. Був іще тут паровий млин єврея Шарінова на прізвисько Левиця.
    Село складалося з кутків, які в давнину називалися десятками. І було тих десятків 15 штук. Це тоді, коли на кутку було з десяток хат. Коли ж їх налічувалося з сотню, то чомусь не називали сотнями, як в інших стародавніх великих селах, а звали кутками. Десятки були до революції, та і в перші роки радянської влади. Ця назва зберігалася аж до колективізації. У період колективізації на кожному кутку було утворено колгосп. У 1936 році Вереміївку було поділено на три села.
    Саме цей населений пункт опинився серед тих, які затопило під час запуску Кременчуцького водосховища. Коли відбувалося переселення, доводилося руйнувати і переносити з зони затоплення 3 шкільні приміщення, клуб, 3 лікарні, 8 магазинів, аптеку, контору кооперації, будинок ДПР, артіль ім. Лесі Українки (художня вишивка), всі господарчі будівлі, що були при цих установах.
    На сьогодні в селі діє музейна кімната «Українська світлиця», де вміщується історія Вереміївки до та після затоплення. Там же знаходиться й карта переселеного села, яку виготовив місцевий краєзнавець Василь Переузник та Петро Мусієнко. Власне світлицю було відкрито 2012 року з ініціативи очільниці села Наталії Казидуб. Експонати зібрані жителями села, більшість із них відшукав Віктор Олексійович Комишан. Ним же було зібрано археологічні знахідки з території Кременчуцького моря. Крім цього, у світлиці, як у старовинній хаті, знаходяться розмальована піч, ікони, глечики, горшки та інший глиняний посуд, вишиті картини місцевих майстрів.
    Окреме місце в селі відведено вшануванню учасників Другої світової війни. У Будинку культури є Кімната бойової слави, де розміщено портрети 1 428 вереміївчан, які воювали. На сьогодні залишилися живими лише двоє ветеранів. Також у кімнаті висять світлини й героїв-сучасників: воїнів-інтернаціоналістів і тих, хто боровся з нещадним Чорнобилем.
    Пишається село й талановитими людьми, які прославили маленьку Батьківщину далеко за її межами. Серед відомих вереміївчан – Федір Лавров, український фольклорист, кандидат філологічних наук, дослідник українського козацтва; Михайло Казидуб – поет, член Спілки письменників України; Семен Савченко – поет-гуморист; Олександр Зобенко – поет, прозаїк, член Спілки письменників України; Сергій Грущенко – художник, графік і живописець, член Національної спілки художників України; Володимир Недяк – лауреат Шевченківської премії 2006 року, засновник і генеральний директор приватного історико-етнографічного музею «Козацькі землі України»; Ярослав Гладкий – художник-гравер.

У селі планують побудувати завод із переробки овочів     На території села діє сільськогосподарське ТОВ «Вереміївка». Займається воно вирощуванням ріпаку, пшениці, гібридної кукурудзи, нинішнього року почали вирощувати овочі. Свою продукцію підприємство збуває в межах України.
    Напрямок наш – це вирощування зернових. Останнім часом займаємося гібридизацією, тобто вирощуємо посівний матеріал. А цього року також перейшли й на овочівництво, відновили меліорацію і маємо 160 гектарів поливних земель, - так коротко окреслює галузі товариства його директор Валерій Ганноцький.
    Зараз у СТОВ завершили збирання зернових і відразу розпочали підготовку до нової посівної кампанії. Адже для того, щоб отримати гарний урожай, аграрій має працювати впродовж усього року. За словами агронома товариства Василя Жугана, у 2016 році урожай набагато кращий, ніж торік.
    Ми посіяли п’ять сортів озимої пшениці й зібрали 784 тонни зерна, а також 584 тонни озимого ріпаку. Очікуємо зібрати й багатий урожай овочів, - розповідає Василь Антонович.
    Зараз у господарстві проводять оранку під озимий ріпак на 120 га, також планується посіяти 200 га озимої пшениці, тому ще й займаються закупівлею посівного матеріалу, засобами захисту рослин. Наступного року планують збільшити площі під вирощування овочів до 70 га, для гібридної кукурудзи - до 200 га.
    Щоб розвивати овочівництво, вирощувати гібридні сорти кукурудзи, потрібен постійний полив. Нинішнього року ми в господарстві відновили меліорацію, проклали нові трубопроводи, придбали дві дощувальні машини, - говорить директор СТОВ «Вереміївка».
    Тісно співпрацює товариство з селом, допомагає соціальній сфері. У 2016 році за рахунок господарства майже на півмільйона гривень в селі зробили ремонт доріг: полагодили центральну та прилеглі вулиці, під’їзну дорогу. Постійно надається допомога місцевій футбольній команді, школі, амбулаторії, займаються розчищенням доріг узимку, згортанням сміття. На День села господарство профінансувало концерт київського гурту, а для духового оркестру замовили новенькі костюми.
    У товариства є багато планів на майбутнє: розширювати виробництво, нарощувати потужності, примножувати кількість орендованих земель та створювати нові робочі місця.
    - Плануємо найближчим часом побудувати завод із переробки, глибокої заморозки та сушки овочів і зелені. Зараз розроблена проектна документація, здійснюємо моніторинг підрядників, щоб серед пропозицій знайти найякісніші та відносно недорогі, - ділиться Валерій Миколайович. - Хочемо також зробити першу лінію, тобто обладнати склад, щоб продукцію з поля було де зберігати. А надалі продовжуватимемо будівництво заводу, завдяки чому буде створено близько 50-ти робочих місць. Вереміївчани і танцюють..... і читають     Колектив «Молодички» був створений з ініціативи його керівника Галини Сивинської. Фішка його в тому, що учасниками є дорослі чоловіки та жінки. У складі колективу 8 дівчат і 6 хлопців. Сама керівниця - хореограф за освітою, закінчила тоді ще Канівське училище культури і мистецтв. Виступають «Молодички» на концертах у Вереміївці, Чорнобаї та інших селах району. У творчому доробку гурту більше 15 народних танців, в основному це українські таночки. Діє колектив уже шість років.
    У Вереміївській сільській бібліотеці налічується понад 6 тисяч книжок. Свої книги, періодику дарує бібліотеці постійний читач Євгеній Редько. За словами завідувача бібліотеки Любові Редьки, по книжки приходять в основному люди старшого покоління та школярі. Коли є така необхідність, видання пані Любов сама привозить читачам. Також у бібліотеці є безкоштовний доступ до Інтернету, тому незмінними гостями є як школярі, яким потрібно знайти інформацію, скажімо, для реферату, так і дорослі вереміївчани, які часто спілкуються з родичами з-за кордону через Скайп. «Я «за» реформи, але з користю для людей»     У Вереміївській сільській амбулаторії нині на повну проводять ремонті роботи. Лікарня готується до акредитації, яка має відбуватися у вересні цього року. Кошти на ремонт виділяли з районного бюджету і бюджетів сільських рад, громади яких обслуговує ця амбулаторія.
    Завідувач амбулаторії, лікар-терапевт, педіатр, а також стоматолог працюють в амбулаторії. Тут обслуговують населення з Вереміївки, Кліщенців, Жовниного та Тимченків, (а це понад 4 500 осіб). Власне лікувальний заклад розділяється на амбулаторію та лабораторну службу, а також діє станція екстренної швидкої медичної допомоги.
    У підпорядкуванні Вереміївської амбулаторії три ФАПи в тих селах, які вона обслуговує. Сюди регулярно приїжджають лікарі на планові прийоми й виклики.
    Зараз в амбулаторії в наслідок скорочення діє лише денний стаціонар. Раніше було й стаціонарне відділення, де люди могли отримати належну медичну допомогу. За словами завідувача Володимира Сердюченка, таке скорочення не є позитивним для людей, адже села віддалені від району, й не кожен із пацієнтів, а особливо якщо це люди похилого віку, зможе поїхати до лікарні.
    Коли у 1984 році я прийшов працювати в цю лікарню, тут було 50 ліжок у стаціонарі для дорослих і 10 місць у дитячому відділенні. Зараз хворих направляємо в Іракліїв або Чорнобай, розповідає Володимир Іванович. - Я «за» реформи, але треба їх проводити продумано й із користю для людей.
    Також лікарня потребує деякого обладнання: це портативний рентгенапарат, дихальна апаратура для проведення реанімації, клінічні аналізатори, вартість яких близько 100 000 гривень. Важливість останнього в тому, що результати аналізу крові можна визначити відразу за допомогою цього апарату, причому по 23-25 показниках.
    Проблема є і в кадрах, молодь не хоче йти працювати в сільські лікарні, бідкається завідувач амбулаторії. - Невеликі зарплати, проблеми з житлом - молоді спеціалісти намагаються після інтернатури (навіть після розприділення до нас у лікарню) знайти роботу в місті, - говорить завідувач амбулаторії.

Турбота і підтримка – найголовніше, коли ти далеко від дому             Для учасника бойових дій в зоні АТО Олександра Бугрія з Вереміївки 2015 рік розпочався під свист куль і залпи мінометів, „градів“ та „ураганів“, а завершився радісною подією — народженням його синочка Дмитра. 21-річний Олександр Бугрій знає про війну не з новин. Він був там у перші дні бойових дій і пройшов у зоні АТО всі випробування на міцність і витривалість.

      Після повернення додому восени 2013 року зі строкової служби, яку проходив у Житомирі в аеромобільній 95-й бригаді, вже навесні 2014 року знову пішов до армії. Олександр тільки влаштувався на роботу в Черкасах, як в один із березневих днів, якраз перед вихідними, батькам повідомили, що він повинен з’явитися до райвійськкомату. Як потім пояснили, мобілізовують для виведення військової техніки з Криму.

Гончарівське

      Під Черніговом, у селищі Гончарівське, в 1-й танковій бригаді розпочалася його повторна служба. Після обіцяних 15 діб, були 45 з навчанням на полігонах, а далі повідомили, що ця служба затягнеться на цілий рік. — Нас в Гончарівському було дуже багато, в казармах не було навіть вільних ліжок, тому спали на польових розкладушках без матраців, а дехто й просто на підлозі. В мене був спальний мішок ще з попередньої служби, то він і слугував мені замість матраца, — розповідає солдат. За словами Олександра, він після навчань на полігоні в Гончарівському їздив ще до Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, був і в Миколаївській області на базі, де знаходиться військова техніка.
      Та справжня війна для хлопця розпочалася у грудні, коли його підрозділ у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади відправили в одну з найбільш „гарячих точок" АТО — Дебальцеве. Саме тут довелося пережити жахливі хвилини під прицілом вогню. Новий 2015 рік розпочався першим обстрілом зі сторони сепаратистів. „Новорічні вітання та подарунки” посилали вони нашим військовим з мінометів, „градів” та „ураганів”. Всі наступні дні на передовій було дуже нелегко: постійні обстріли, недосипання, напруга, переживання, чергування, і це на 20-градусному морозі.

Оточення

      Найстрашніше, згадує хлопець, було в останні два тижні коли потрапили в оточення і тримали оборону. З автоматами в руках вели вуличні бої. Та сили були нерівні, за даними розвідки, їх тоді було 6 тисяч, а чисельність противника перевищувала майже у три рази. Дякуючи командиру 128-ї, який взяв на себе відповідальність виводити свою бригаду з оточення, вони залишилися живі. За наказом виключили всі мобільні телефони, рації, передавали один одному інформацію про готовність на дванадцяту годину виходити. Колона із двох танків, гусеничної та колісної техніки виїжджала без світла, на невеликій швидкості, зупиняючись час від часу. При нормальних умовах відстань, яку вони проїхали, можна було б подолати за дві — три години, а вони вибиралися цілих вісім годин, оскільки траса була замінована.
      Саша, виконуючи обов’язки старшого по автомобілю, сам сів за кермо „Уралу”, наражаючись на ризик, вивіз своїх сімнадцять солдат без втрат і поранень по бездоріжжю до Артемівська. — Всі були тоді дуже налякані, — згадує. — Залишалося всього з кілометр добратися до селища Луганське, де наші війська йшли нам назустріч, як по нас почали стріляти з танків. Дякуючи хлопцям, які прикривали нас із лівого боку з БМП, нам вдалося прорватися. Хоча не всім тоді пощастило вижити.
      Позитивною стороною свого перебування в зоні АТО Олександр називає те, що у нього з’явилось багато друзів, з якими й зараз підтримує зв’язки. Були серед побратимів і наші земляки Юра Гира з Васютинець, Дмитро Чумак з Тимченок. Їли „солдатську їжу’: консерви, зокрема тушонки. Смачненьким вдавалося поласувати, лише коли приїжджали волонтери. Їх бійці чекали, як у дитинстві матір з гостинцями. Дякуючи волонтерам, солдати були забезпечені індивідуальними аптечками, речами першої необхідності, генераторами, бензопилами.
      Місцеве населення, як каже хлопець, до українських військових ставилося по-різному.
      — Одні пригощали домашніми пиріжками, яйцями, а інші висловлювалися, що чекають на Путіна. Там, на сході, в сільські магазини хліба взагалі не привозили, — продовжує Саша. — То ми віддавали їм зайвий хліб, міняючи на потрібні для нас продукти. Були такі випадки, що люди до нас приходили за допомогою, порадою, навіть зі скаргами, оскільки там зовсім не було ні влади, ні міліції. Одна жінка поскаржилася на сусіда, що він її серед білого дня обікрав. Розмова наших хлопців з тим крадієм була суто чоловіча, все повернув і отримав попередження.

„Домашні“ улюбленці

      На згадку про ті жахливі дні у Олександра залишився декоративний кролик, який знайшли у одному селі під час звільнення. Як розповідає, у хлопців були там „домашні” улюбленці, котрі допомагали їм нести нелегку службу. — У когось коти жили, у когось собаки. А ми взяли собі кролика. Він жив у нас у бліндажі, годували його морквою, а потім помітили, що почала пропадати картопля. Як виявилося, цей кролик із сітки тягав по картоплині собі у вириту в землі ямку. А на сусідньому блокпосту прибився був гусак, спочатку думали його зарізати, а коли одного разу він розправив крила і побіг ховатися у бліндаж, відчувши стрілянину, його залишили. Так він себе вів за кожним черговим обстрілом, попереджаючи цим самим хлопців.
      Вдома у Вереміївці на Олександра чекали батьки, сестричка Наталя, бабуся з дідусем, всі рідні та друзі, а в Гончарівському — його кохана Настя із синочком Максимом. З ними він щодня спілкувався по телефону, бо саме турбота та підтримка — найголовніше, коли ти знаходишся тривалий час далеко від дому. — За час перебування Саші у зоні АТО атласи і карти лежали просто на підлозі в кімнаті, після розмови з ним орієнтувалися по них, де син знаходився, — згадує батько Микола Павлович. — Ні вдень, ні вночі не мали спокою, — додає мама Тетяна Іванівна. — Молилися за нього всі — і дорослі, і малі, в церкві ставили свічки за здоров’я, щоб тільки повернувся живим і неушкодженим. І слава Богу, все закінчилося благополучно.

Настя

      Під час перебування в Гончарівському Олександр часто заходив до місцевого магазину, аби купити чогось смачненького, дуже любив морозиво зі згущеним молоком. Молода продавчиня Настя, яка завжди привітно його зустрічала, приглянулася хлопцю. Двоє молодих людей познайомилися ближче, знаходили теми для спілкування. І коли одного разу її не побачив у магазині, засмутився, навіть не посоромився запитати у іншої жінки, чому немає Насті. Виявилося, що це була не її зміна. Так і зав’язалося знайомство, яке переросло в кохання. Телефонували одне одному і ділилися новинами. Дуже чекала молода жінка на вісточку від нього із зони АТО. Тож коли Олександр повернувся з оточення у свою частину, вона зустрічала його як найріднішу у світі людину. Після відпустки Сашу звільнили у запас. Ось тоді і запропонував він Насті руку і серце і прийняв її маленького сина Максима від першого шлюбу як свого. І вже сім’єю переїхали разом на рідну Черкащину.

Народження сина

      Останні дні старого 2015 року стали для родини Бугріїв найщасливішими. 27 грудня у молодій сім’ї народився синок. Такий новорічний подарунок Настя зробила всім і особливо своєму старшенькому Максиму, який теж народився 27 грудня, тільки п’ять років тому. Здавалося, таке рідко трапляється, та в Бугріїв це вже не вперше. Мама Тетяна Іванівна так само колись зробила подарунок собі на день народження 13 лютого, народивши старшу донечку Наташу. Свого маленького сина, якого назвали Дмитром, Олександр вперше взяв на руки прямо в пологовому залі, бо був присутній під час партнерських пологів.
      — Можливо, до служби в армії я б і не зважився на таке, а після того, що пережив там, мені вже нічого не страшно, — хвалиться Саша, гордо тримаючи маленький згорточок в руках. — Я Насті допомагав, коли їй було дуже боляче, робив масажі спини, заспокоював і вона мене слухалася. Коли вже син народився, я вагався зразу брати його на руки, боявся йому щось пошкодити. До його появи жартома говорив, що візьму тоді, коли він почне сидіти. Та в ту хвилину, коли Настя ще не могла вставати, а він розплакався, я бережно його взяв, пригорнув до себе і він тут же заспокоївся. Появу маленького Дмитрика на світ очікував і Максим. Але з перших хвилин, коли побачив його, розчарувався. Адже хлопчик так чекав на братика, з яким хотів гратися машинками, водити за руку, а виявилося, що він ще зовсім маленький, не вміє ні ходити, ні сидіти.

Черкаська міліція на Луганщині «увімкнула машину часу»,
побувавши у подіях, схожих із тими, що відбувалися сотню років тому...       Як майже століття тому холодноярці боронили свій край від московсько-більшовицьких зайд, так і тепер черкащани стали на сторожі українських інтересів під чорним прапором Холодного Яру з написом "Воля України - або смерть". Цей прапор був разом із нашими бійцями на Сході...
      Черкаському зведеному загону міліції протягом кількох місяців довелося забезпечувати правопорядок у зоні АТО на Луганщині. Події цих днів у місцях, де дислокувався і ніс службу загін, нагадували історію столітньої давнини...

      Як відомо, Революція Гідності розпочалася у листопаді 2013 року з несподіваного для народу рішення тодішнього Президента Віктора Януковича припинити зближення з Європою і різко вирушити у задушливі "обійми" Москви, які фактично знищували б економічну й політичну незалежність української держави. Наслідок - народ повстав і змусив Януковича тікати за кордон, до російського Ростова. Точно так само, рівно за 95 років до того, теж у листопаді місяці, але 1918 року, наразився на повстання українського народу тодішній гетьман Павло Скоропадський. І розплатився кріслом саме за такі ж дії, бо проголосив маніфест про федеративний зв'язок України з Росією, який знищив би державну самостійність. Наслідок - гетьмана Скоропадського витурили з Києва так само безславно, як і Януковича, з тією лишень різницею, що втік він за кордон не в Росію, а до Європи - на відміну від Януковича, шляхи Спадському туди не були закриті...
      Узагалі, 1918 рік в історії України був дуже схожим із роком 2014. З одного боку - те саме прагнення Києва здобути повну волю і стати на європейський шлях розвитку. З іншого боку - така сама істерика Москви з приводу того, що вона втрачає свій уплив. І спроби так само розколоти Україну - шляхом створення маріонеткової "Данєцко-Кріворожской совєтской рєспублікі", з так само маріонетковим промосковським "урядом", який складався із заїжджих росіян та їхніх місцевих прислужників-сепаратистів.
      Після повстання і втечі з Києва проросійського гетьмана влада перейшла до рук Директорії Української Народної Республіки, до складу якої увійшли Симон Петлюра й Андрій Макаренко - обоє з Полтавщини, Володимир Винниченко родом із Кіровоградщини, який певний час прожив у Каневі на Черкащині, Панас Андрієвський з Уманщини та Федір Швець із Жаботина сучасного Кам'янського району Черкащини. Таким чином, усі п'ятеро найвищих керівників держави були родом із Центральної України. Утім, на відміну від "дніпропетровських" у політиці кінця ХХ століття і "донецьких" початку ХХІ століття, тодішнє керівництво України не страждало підбором політичних кадрів за принципом "земляцтва".
      Так, після приєднання ЗУНР до складу Директорії було включено Євгена Петрушевича родом зі Львівщини, а першим міністром внутрішніх справ став уродженець Новоалександрівки сучасної Донеччини Олександр Мицюк.
      Чим, зокрема, цікавий цей перший керівник МВС незалежної України - тим, що свою трудову діяльність розпочинав інструктором у лісництві Вереміївки Золотоніського повіту (нині - Чорнобаївського району) Черкащини. Саме тут набрався українського бунтарського духу і почав мріяти про незалежність України від Москви. 1905 року в селі вибухнула так звана "Вереміївська буча", яку змогли придушити тільки викликані з Кременчука і Золотоноші царські війська. Власне, назву цьому локальному селянському повстанню дав саме твір майбутнього міністра МВС Мицюка - як очевидець, він написав про це документальну оповідь, пізніше видану друком. Самого ж майбутнього блюстителя правопорядку за створення у Вереміївці підпільного осередку селянської спілки арештували і заслали до Середньої Азії.
      В останній день 1918 року, 31 грудня, засідання Кабміну УНР у Києві проходило під головуванням саме цього сина Донбасу, вихованого у любові до України Черкащиною. Того дня Олександр Мицюк проголосив доповідь "Про скасування інституту Державної варти і формування народної міліції". У ті дні правоохоронці по всій Україні чіпляли синьо-жовті стрічки на рукави мундирів і на зброю - так, як роблять це зараз... У лютому 1919 року внаслідок захворювання на тяжку хворобу Олександр Мицюк змушений був піти з посади міністра. А сам Олександр Мицюк ще встиг прославитися на всю Європу як успішний юрист, економіст, соціолог та політолог. Знаменитим, зокрема, стало його дослідження фашизму, як ідеології: ще в 1929 році екс-міністр МВС України підкреслив, що між фашизмом і українським націоналізмом немає жодної точки дотику, натомість фашизм дуже схожий за своєю суттю і жорстокістю з московським комунізмом, бо і фашизм, і комунізм за визначенням Мицюка, "за розбите шкло б'є десять, а за спалений дім палить три."
      Цікаво, що, коли Мицюк покидав пост міністра, керівництво МВС він передав уродженцю села Ліплявого сучасного Канівського району Черкащини - Андрію Лівицькому. Реформа органів внутрішніх справ тривала й далі, причому до спільних патрулювань і наведення порядку в державі, яка була у стані війни з більшовицькою Росією, були задіяні й солдати, загони самооборони та Вільне козацтво, а функції тогочасної народної міліції, як і нині, часом неможливо було відрізнити від функцій військових, коли вони пліч-о-пліч ставали на захист українських міст і сіл.
      Повернемося ж тепер до наших сучасних міліціонерів на землі Донеччини і Луганщини, які Москва через майже століття знову так само намагається захопити, щоб розхитати Україну і спробувати зупинити її на шляху до Європи. Зведений загін черкаської міліції попервах дислокувався у райцентрі Сватове - колишній слободі Сватова Лучка, заснованій козаками-переселенцями з Центральної України у 1660-х роках. Із цього містечка родом був підполковник Армії Української Народної Республіки Дмитро Лівицький, який у боях проти більшовицької Москви командував штабом 7-ої бригади Залізної стрілецької дивізії.
      Наступне місце дислокації черкащан - Новий Айдар, так само заснований козаками, але дощенту спалений разом з усіма жителями російськими військами за участь у антимосковському Булавинському повстанні місцевих козаків, на допомогу яким прийшли козаки із Запорізької Січі. Прізвища мешканців цього краю і їхні бойові подвиги свідчать про те, що, незважаючи на ті розправи, козацький дух в околицях Нового Айдара не щез - зокрема, звідси родом були відважні воїни Другої світової війни: Герой Радянського Союзу, льотчик із прізвищем Шевченко та повний кавалер орденів Слави, піхотинець із козацьким прізвищем Гетьман. До речі, і в сучасній історії нашої держави є добре знана всім людина родом із Нового Айдара - це Євген Селін, футболіст-захисник київського "Динамо" і Національної збірної України.
      Ось такий цей край, де від весни й до осені 2014 року черкаська міліція стояла на блокпостах, перехоплювала посібників новітніх сепаратистів і Росії - знову злої на весь світ так само, як і майже сотню років тому.

Гуморески Семена Савченка з Вереміївки знають навіть за кордоном

      Цими днями минає 95 років від дня народження Семена Васильовича Савченка (1919 - 2010), нашого земляка, поета-гумориста, колишнього жителя села Вереміївки. Багато літ він працював у державних органах, має одинадцять нагород, зажив пошани в людей, у тому числі й серед читачів "Сільських вістей", "Молоді Ураїни", журналу "Перець", районних та обласних часописів, автором яких він був протягом багатьох років, його твори відомі навіть у США, Канаді, Англії та ряді інших країн.
      Неодноразовий лауреат всесоюзних та республіканських фестивалів самодіяльного мистецтва він написав кілька збірок гумору, значна частина усмішок входить до репертуалу професійних та самодіяльних артистів-читців.

Партизанський хліб

      Чимало сказано і написано про госпіталь у Вереміївці, де в період окупації села фашистами, лікувалися поранені радянські бійці, про мужність і відвагу його засновника Леоніда Силіна й тих, хто допомагав йому доставляти в госпіталь поранених, лікувати їх.
      Не забуто і тих, хто зрадив свій народ. Названо поліцая Отамася (Дракон), повішеного в центрі Вереміївки після визволення села від фашистів. Не так давно вийшов на екран художній фільм "Я зробив усе, що міг" про події тих часів.
      Минають роки, відходять у вічність учасники й очевидці тих подій. Так наразі в пам'яті живих відтворюються окремі події і факти з життя окупованої Вереміївки, які, так би мовити, залишилися за кадром. Ось одна із них:
      Наприкінці 1992 року до Вереміївської сільської ради звернувся житель Івано-Франківської області Василь Якович Бакай. Він просив допомогти розшукати жительку села Настю Григорівну Мусієнко, з якою познайомився у 1942 році в Гусинському лісі. Дізнавшись, що Настя Григорівна, по чоловіку - Карнаух, (Іван Миколайович помер у вересні 1976 року) проживає в селі, приїхав у січні 1993 року на Черкащину. Він зустрівся з Настею Григорівною і її донькою Марією.
      Начальник одного з відділів Управління МВС України в Івано-Франківській області, майор Бакай розповів, що після невдалої військової операції в районі Оржиці він з групою радянських бійців опинився на окупованій фашистами території. Їж невеличкий загін базувався в Гусинському лісі та плавнях річки Бистрик. В кінці 1942, на початку 1943 року до них у ліс почали прибувати радянські бійці та офіцери, які пораненими потрапили в полон, врятовані начальником вереміївського госпіталю Леонідом Силіним, проліковані там і перенаправлені в ліс до партизанів. Від них у лісі і дізнався про госпіталь, про Л. Силіна, хірурга М. Добровольського, медсестру Надію Савченко та інших.
      В ту пору в лісі жилося сутужно. Не вистачало теплого одягу, взуття, продуктів харчування. Чим могли допомагали жителі сіл Гусине та Вереміївка. В основному до лісу навідувались жінки, бо вони не викликали підозри у окупантів. Гусинці та вереміяки приносили до лісу картоплю та свіжоспечений хліб.
      Серед дівчат, які навідувались в ліс, Василю сподобалась русоока Настя Мусієнко. Вона, разом із сестрою Гапкою, приносила партизанам свіжий хліб, який випікав у сільській пекарні їхній батько - Григорій Левкович. Пекарня працювала легально, забезпечувала хлібом поранених у госпіталі й таємно - партизанів. Григорій Левкович працював обережно, довіряючи лише надійним помічникам, чим не викликав підозрів у німців. Доставка в ліс запашного, свіжоспеченого вереміївського хліба була для партизанів святковою подією.
      Партизани вдячні були селянам за допомогу. Після визволення партизани влились до лав Червоної Армії, продовжили громити фашистів на фронтах Великої Вітчизняної війни, зберігаючи в пам'яті добрі спогади про тих, хто, ризикуючи життям, допомагав вижити в німецькому тилу.
      Василь Якович та Настя Григорівна довго згадували ті часи, гусинський ліс, побратимів по загону, фронтових товаришів. Настя Григорівна - степові дороги, якими з-під Донецька тікала пішки з ешелону, що вивозив молодих дівчат до Німеччини, про нелегкі післявоєнні роки, важку працю, втрату дорогої їй людини - чоловіка Івана Миколайовича Карнауха. І в ці хвилини немолоді вже люди були сповнені щастям за прожиті роки, за незламність духу.
      Тримаючи в руках за обіднім столом окраєць свіжого хліба, вони були вдячні партизанському хлібу з далекого 1943 року, який духовно об'єднав їхні душі.

Україна в нас єдина

      Ми щасливі, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі, нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут коріння роду українського, що сягає сивої давнини. Де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємось аж до сліз, зачувши рідне слово.
      Для кожного з нас вона – Україна – найрідніша, наймиліша, найкрасивіша на світі.
      Ми маємо всі підстави пишатися тим, що Україна мала славні періоди історії, справді легендарних героїв, мужньо пережила найважчі випробування і не скорилася гнобленню. Гордимося тим, що вона ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро недругів.
      Слова подяки на урочистостях, присвячених Дню Незалежності, в Вереміївській територіальній громаді прозвучали на адресу жителів села, які захищають нашу Батьківщину. Це Бугрій Олександр Миколайович, Мокрий Олександр Григорович, Ревека Олег Миколайович, Болда Руслан Олександрович, Дорошенко Володимир Вікторович, Сивинський Володимир Анатолійович, Чирков Олексій Олександрович, Чередніченко Микола Миколайович, Ревека Павло Миколайович.
      До Дня Незалежності (24 серпня) на оновленому інформаційному стенді розмістили портрети кращих працівників нашого села.

      Незалежність України дає можливість кожному з нас стати справжнім господарем своєї землі. Сьогодні ми є свідками великих перетворень, що відбуваються в нашій країні. Це наші люди своїми знаннями, працею, здобутками підносять культуру України та своїми досягненнями славлять її.

Найкращим дільничним інспектором міліції області визнано
Олексія Грицая з Придніпровського РВ

      В Управлінні МВС України в Черкаській області завершився ІІ етап конкурсу з визначення кращого за професією серед дільничних інспекторів міліції.
      За інформацією СЗГ УМВС, у конкурсі взяло участь 23 співробітника міліції, які представляли кожен район області.
      Конкурс проходив у кілька етапів. Спочатку дільничні інспектори показали свої знання з функціональної та службової підготовки. Після чого вони змагалися на вміння влучно стріляти з пістолета «Макарова». На завершення, кандидати продемонстрували свої вміння з фізичної підготовки. Правоохоронці підтягувалися на перекладені, бігали крос на швидкість та продемонстрували рівнем володіння прийомами рукопашного бою.
      Кращим з кращих став дільничний інспектор міліції Придніпровського РВ УМВС України в Черкаській області Олексій Грицай (на фото). Друге місце посів дільничний інспектор Звенигородського РВ УМВС Сергій Олійник, а третє - дільничний інспектор Канівського МВ УМВС Андрій Шиш.

Живе для інших…

      Кожна віруюча людина впевнена в існуванні янголів. Принаймні, теоретично. За спиною деяких людей таки є крила. І світлошляхівці в цьому переконалися. Адже Володимира Олексійовича БОНДАРА з с. Вереміївка не можливо не назвати захисником і заступником. Бо є ніби охоронцем для кожного в селі: піклується про всіх, хто потребує допомоги.
      Володимир Олексійович не любить підкреслювати свої заслуги, достоїнства та хизуватися ними, що свідчить про стриманість у поводженні та його скромність та вихованість.
      Народився цей чоловік 15 листопада 1974 року в с. Вереміївка. Закінчивши 11 класів, відразу, як кажуть, почав мозолити руки — працював слюсарем в малій механізації на молочно-товарній фермі. Адже роботи ніколи не боявся, бо без діла сила слабіє.
      В домашньому господарстві син з матір’ю тримають кіз, курей, вирощують різні овочі на городі. Володимир чимало зусиль докладає не лише вдома, а й іншим хоче допомогти. За власним бажанням став волонтером у селі — надає допомогу усім і всюди. Бо хорошою людиною потрібно бути, а не лише здаватися.
      — Стараюся добрі справи робити, — говорить пан Володимир. — Зі старенькими поспілкуюся, відремонтую їм щось, деревця попиляю, покопаю, в магазин за товарами сходжу. Ще й ледве на світ зазоріло – а Володя о 6 годині ранку відразу до Церкви мчить, бо є церковним старостою. Батюшці під час служб допомагає, готує все, що потрібно для богослужіння (води наносить, підсвічники порозпалює...).
      — Ця робота мені дуже подобається, — каже. — Бо є справою за покликом душі. Радує те, що чимало людей приходять в Церкву, а значить живуть у вірі, що наразі є головним. Упродовж певного періоду – поститься. Не їсть продукти тваринного походження, а лише кашу та овочі (картоплю, огірки, підливки з городніх рослин та зелені). Проте головним вважає усталене визначення: «Як ми ставимося до ближнього, так і Бог буде ставитися до нас».
      — Як то кажуть, можна й сковорідку вилизати, — говорить пан Володимир, — Та головне в житті — не сперечатися і позитивно один до одного ставитися.
      Скромність для нього понад усе, бо здобув чимало нагород, про які не хоче детально розказувати. В загальному, чоловік був переможцем багатьох вікторин та конкурсів як у газетах, так і на телеканалі. Кажуть: «Хто багато читає, той багато знає», тому Володимир Олексійович не є винятком. Значення книги в його житті дуже велике, адже читаючи книги Михайла Булгакова, Валентина Бірюкова, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Блока, Ліни Костенко, Анатолія Кузнецова, можна набратися безцінного досвіду. Проте пріоритетною книгою для Володимира Олексійовича є Біблія.
      Також Володимир Бондар дуже закоханий в українську пісню. Улюбленими співаками для нього є Раїса Кириченко, Назарій Яремчук, Іво Бобул. Тож має декілька автографів від відомих митців України. Одночасно є і палким шанувальником футбольної команди «Вереміївка», за яку дуже вболіває. Серцем і душею тліє, аби спортивний колектив призові місця здобував.
      Та, як каже сам пан Володимир, волонтерська діяльність – це головне у його житті.
      Тож є ще на світі приязні й доброзичливі люди, які живуть для інших, і Володимир Олексійович Бондар — саме з таких.

11 квітня – Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів ТАМ ВИЖИТИ – ОЗНАЧАЛО ПЕРЕМОГТИ

    Пам'ять не підвладна часу. Кожне пройдене десятиріччя з початку Великої Вітчизняної лише яскравіше підкреслює визначну роль цієї події у світовій історії. Вона не стане надбанням архівних сховищ, не припаде пилом байдужості і цинізму. Подвиг мільйонів житиме вічно, допоки ми, сучасники, гордо несемо величну свічку пам’яті...
    Весною 1945 року, безпосередньо перед прибуттям американців, на території Бухенвальду (найбільшого концентраційного табору) спалахує збройне повстання, організоване силами самих ув'язнених. Коли в концтабір увійшли американські війська, повсталі вже перебрали на себе контроль над табором смерті й підняли червоний прапор. 11 квітня — день входження американців на територію Бухенвальду — і був прийнятий як дата, коли відзначається, Міжнародний день визволення в'язнів фашистських концтаборів. Після переходу табору під юрисдикцію СРСР його було долучено до системи концен¬траційних таборів НКВС, а 1948-го повністю інтегровано в систему ГУЛАГ. На побачення із свідком тих жахливих подій ми завітали у Вереміївку — до Олександра Олександровича МАТВІЙЦЯ.

РОДОМ ІЗ ПОКОЛІННЯ ВІЙНИ     Теплий березневий день зібрав чималий гурт вереміївчан у центрі села. Громада базарювала. Серед покупців зустріли й Олександра Олександровича — запасався картоплею. Цієї весни вона на вагу золота. Бадьорий, бойовий, з приємною посмішкою, худорлявий, але ще міцний і беручкий. З першого погляду і не повіриш, що минулоріч розміняв уже десятий десяток. Не ймеш віри, що попри тяжкі роки голоду, війни і непосильної праці залишився безмірно сонячною людиною, справжнім життєлюбом. А ще він — завзятий пасічник і гуморист. Небайдужий до життя громади, активний у справах добрих і безкорисливих. Життєве гартування на путівцях долі помережило його душу смутком, горем і стражданням, і лише подекуди спліталося з крихт щастя і радості. От саме з цих важливих дрібок і народилася його родина – два сини, четверо внуків і четверо правнуків. Та до цього благословенного часу тяглась довга терниста дорога...
    Він побачив світ Божий 12 вересня (як згодом дослідили рідні) 1923 року у Вереміївці тоді ще Градизького району Полтавської області. За документами день народження записали 9 жовтня, саме від цієї дати й веде свій життєвий календар. Згодом закінчив 7 класів сільської школи та й подався на Донбас навчатися шахтарської справи. Здобуваючи знання впродовж року, Олександр Матвієць і не підозрював, що його майбутня професія зіграє з ним злий жарт, а в результаті – врятує життя.
    ...Війна застала вдома. Під час окупаційних років у рідній Вереміївці переховувався від насильницького вивозу у Німеччину. Та одного разу, в травні 1943 року, не пощастило. Того дня на Градижськ вивезли 34 вереміяк, серед них був і 19-річний Сашко. Наступного дня ешелоном привезли до Києва, там пройшли комісію, кожному видали документ німецькою мовою. І вже потім під суровою охороною повезли до Німеччини... ГАМБУРЗЬКА В’ЯЗНИЦЯ     Спочатку потрапили у розподільний табір, де для кожного в’язня була підготовлена окрема участь. Вереміяки трималися гурту, тож колективно і були відправлені на шахту.
    Від того, що побачили, в роті стало гірко і запаморочилася голова – по шахті снували чорні від вугілля і голоду примари з потьманілими пустими очима, хто з перебинтованою головою, хто на милицях. Всі добре розуміли, що така доля чекає і на них... Відпрацювавши дві зміни, вночі вирішили тікати. Вчотирьох під ранок добралися залізничної станції, розділившись на групи, гайнули хто куди. Сашкові з односельчанином трапився військовий ешелон із кулеметами, прикритими брезентом. А в хвості потяга — 2 причіпа кам’яного вугілля. Там і вирішили сховатися: Сашко – в один куток, товариш – в інший. Так їхали цілий день, куди – хтозна.
    Під вечір Сашко не втримався від цікавості і, піднявши голову, запримітив величезний міст та вежу з вартовим, який тримав його під прицілом. Він ще не знав, що потрапив у м. Гамбург, а під ним текла знаменита Ельба. Гул сирени зупинив потяг, до зляканого хлопця підбіг німець із собакою... Потрібно було вийти раніше, – картав себе Сашко.
    Його посадили в невеличку комірку, схожу на КПЗ, а вранці підігнали чорний воронок і повезли у Гамбурзьку в’язницю. Щодня водили на допити. Чужі добрі люди – сусіди по камері – підказали, що потрібно говорити, щоб не розстріляли. На допиті діяв згідно плану, пояснюючи: під час зупинки пішов попити води і запізнися на свій потяг, тож сів у наступний. Це спрацювало, йому повірили, та й документ німецькою, виданий ще в Києві, зіграв свою роль у подальшій долі українського хлопця.
    – На десятий день, – розповідає Олександр Олександрович, – у в’язницю привезли Олексія Савченка, з яким ми разом у вугіллі ховалися. Я йому все докладно розповів, що треба говорити, як себе поводити на допиті, мовчати, що їхали разом. Після закінчення війни він так додому і не повернувся... А за два дні потому мене відвезли в концтабір міста Нойенгамме. НОЙЕНГАММЕ: ЖИТТЯ ПІД № 25521     У роки другої світової війни Нойенгамме був одним із найбільших робочих концентраційних таборів Північної Німеччини. Створений в 1938 році як філіал концтабору Заксенхаузен. Але вже в 1940-му став самостійним концтабором. Головним завданням Нойенгамме було «знищення працею». Тобто, смерть ув’язнених була запланована, але після використання їх робочого потенціалу.
    Довжелезні бараки на 600 осіб, голі триярусні нари і постійне відчуття голоду. Там час навіть минає по-іншому – страждально і повільно. Там живеш одним днем із найзаповітнішою мрією – дотягти до вечора.
    Я забув своє ім 'я і прізвище, у голові кріпко вкарбувався номер «25521», який за день під час перевірок повторював десятки разів. Його й до кінця віку не забути... Так само, як тисячі смертей. Трупи щодня виносили з бараків і складали у кутку території — там був крематорій. Їдкий запах смерті в'їдався в мозок і сіяв страх...
    З небайдужими людьми Сашкові й тут пощастило. Невисокого росту та худорлявий, він не був схожий на 20-річного парубка. Знущання й голод висмоктали з молодого тіла всі соки. Старші радили перейти до неповнолітніх – трохи легша робота, ніж розвантажувати цеглу та возити пісок. Ризикнув. Німець-наглядач перераховував хлопців і запримітив зайвого. Запитав, скільки років. Сашко відповів, що 15. Той мовчки обдивився його з усіх боків, записав номер і в колоні по п’ять разом з хлопцями Сашко рушив на роботу. З обпаленої тканини (напевно, привозили з фабрик, які розбомбили, йшов вже 1945 рік) діти рвали смужки і робили щось подібне до ткацького верстата. Так вдалося протриматися цілу зиму. А потім Сашко потрапив «на транспорт» – це коли в’язнів перевозили в інше місце на роботу. Їх було всього 300 осіб, везли далеко, бо їхали десь години три. Нове місце роботи – тунель в горах. В той час Німеччину масово бомбили, військові заводи були розгромлені, тому підпільно евакуйовувалися ось в такі штольні. Навіть для літаків знищити подібні місця дислокації було не можливо. Впродовж 4-5 місяців в’язні прокладали каналізацію, викладали стіни та стелю, заасфальтували дорогу 250-метрового тунелю.
    — Залишивши в штольні лише сотню бранців, решту двісті, разом зі мною, ви¬везли в якесь велике село. У пам'яті загубилася його назва. В одній із гір для облаштування чергового складу чи заводу німці закладали вибухівку, а ми молотами рівняли стіни та вивозили каміння. Та ховатися фашистам уже не було куди. Вночі ми все частіше бачили зарево на заході – фронт наближався. Із кожним днем звуки канонади лунали гучніше. Відчувалось, перемога близько. Вранці, шикуючись на роботи, оскільки співати не можна, насвистували «Інтернаціонал». Наш кап’ю (з німецької – бригадир), напевно, знав мелодіюі часто гримів та давав стусанів. Але ми не замовкали...
    Одного дня в’язнів знову завантажили у вагони і повезли до лісу, де розміщувався ще один концтабір. Але там уже нікого не було: ані бранців, ані наглядачів. Без сумніву, в’язнів ліквідували, а охорона, рятуючи власні життя, порозбігалася. Що буде з ними, лише здогадувалися... Через 5 днів, 2 травня 1945 року, їх визволили американські війська. Це була і Олексан- дрова перемога теж, адже він зумів вижити у пеклі, вистраждав за ці два роки те, що не можна описати словами:
    Все, що довелося пережити таким, як я, треба було тільки бачити. Нема на світі слів, щоб ними переда¬ти весь біль і приниження. ТЯЖІННЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ     Перемогу 22-річний Олександр зустрів до краю виснаженим, але щасливим. Одні кістки та шкіра, вагою 36 кілограм, це при його нормі в 60 кг. Перебування на фабриці смерті відзоветься йому в майбутньому тяжкою хворобою.
    Відразу ж розпочалася агітація з боку визвольних військ. Запрошували в Англію, Канаду, Австралію та Америку. Багато хто подався до Канади та СПІА. Таку ж роботу проводили й радянські військові, дозволяючи брати із собою все, що заманеться. Хто тягнув мотоцикл, хто одяг чи хромові речі тощо. А вже біля кордону все це відбирали, видаючи лише білизну:
    – Знайомий мені пропонував їхати в Канаду, я відразу ж відмовився. Вдома – батьки, сестра, брати, дуже хотілося їх побачити. Ще молодий був, нерозторопний.
    Тимчасово створили запасний полк, в основному з колишніх в’язнів. Годували добре, особливо смакувало м’ясо, якого довго не бачили.
    Згодом прийшов наказ повертатися на Батьківщину. Пішки дійшли аж до Білорусі — не мало, не багато — 3 тисячі кілометрів. Після розформування Олександр потрапив у Тульську область на шахту. Рідним стало відомо, що живий. З листів дізнався: батько і старший брат загинули на фронті, мама — інвалід II групи, менший брат в армії, двоє меншеньких ходять до школи. Серце рвалося на малу батьківщину. З цим листом пішов до бригадира проситися у відпустку. Дали лише 15 діб. Вдома оформив документи по втраті годувальника, тож із шахти нарешті відпустили.
    Олександр замінив батька і старшого брата своїм рідним. Весь час пропрацював різноробочим у колгоспі, а коли здобуті у концтаборах хвороби дали про себе знати, заочно закінчив курси і 15 років доглядав колгоспну пасіку. Ця справа ще з діда-прадіда прижилася у родині Матвійців. Тому ремесло не покидає і сьогодні. Секрети бджільництва передав меншому синові Юрію. Разом тримають близько 30 вуликів. Часто на подвір’ї Олександра Олександровича так же гамірно і дружно, як і на пасіці, коли з Дніпропетровська приїздить з сім’єю старший син Віктор. За мить збирається вся велика родина. Жаль, дружина Ганна Іванівна не дочекалась цього часу... „РОГИ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ”     Всім серцем вболіває Олександр Олександрович за ситуацію в Україні. І не може ніяк повірити, що Росія зважилась на такий відчайдушний загарбницький крок. Він не вірить власним вухам, коли про це говорять по телевізору. І має свою точку зору на події.
    – Нас завжди вчили, що Росія — старший брат, і раптом — стан війни. Хто б міг подумати ще в роки Вітчизняної, що Росія виступить проти України і нас назвуть фашистами. Це – роги комуністичної системи, яка все і всіх завжди контролювала і поневолювала.
    Війна — найжахливіше слово не лише XX століття. І хто б не маніпулював ним, правду про війну знають ті, хто бачив її жадібні очі, хто встояв від жагучого погляду смерті.
    На 91 році життя Олександр Олександрович щиро радіє новому дню, сонцю і чистому небу, тішиться, що бджоли непогано перезимували. Йому добре відома ціна життя... Нехай же Ваші ноги ще топчуть ряст на життєвій стежині, родиться і множиться добро у великій родині!

У майстерні митця

     Нещодавно учні художнього класу Чорнобаївської школи мистецтв (с. Придніпровське) здійснили екскурсію в майстерню талановитого митця Ярослава Михайловича Гладкого з Вереміївки, де познайомилися з його неповторними роботами.
     Переступивши поріг будинку Я.М. Гладкого, всі були вражені красою й оригінальністю його робіт. Найбільше запам’яталася картина, де зображений О. Пушкін. Ми були в захопленні від різьби, що створювала враження кольору і простору.
     «Мене надзвичайно вразили роботи митця, — говорить Даниїл Домашенко. - А найбільше — його майстерня, де було скільки цікавого: заокруглені лінійки, різці, незавершена робота, на якій видно, як художник її створює — безліч всяких ліній, що йдуть одна біля одної або перетинають одна іншу».
     А Аліні Скибі найбільше сподобався портрет Т.Г. Шевченка. Перебуваючи під враженням, дівчинка написала такі віршовані рядки:

Тарас до битви закликав, Нам щастя і добра бажав, Хоч мав важку, нещасну долю, Але отримав собі волю.

Багато віршів написав, Картин природи змалював, А як потрапив на чужину - Не забував про Україну.

А ми поета добре знаємо, Завжди пісні його співаємо І пам’ятають в місті і селі Шевченка і дорослі, і малі !

"МИ РАЗОМ МАЙЖЕ 50!"

      «Пропрацювали в колгоспі весь свій вік передовик Іван Григорович та Марія Олексіївна Переузники, розпитуйте в них, що Вас цікавить. Це люди щирі, добрі, активні, завжди раді допомогти», - так відрекомендувала героїв сьогоднішньої публікації вереміївський сільський голова Наталія КАЗИДУБ.
      Подружжя запросило до господи. Коли побачили фотокамеру, засоромились, пояснивши, що останній раз фотографувались удвох з дітьми на 70-річчя дружини, не за віком молодої та вправної. Все ж сіли на канапі поряд, мов у 17 років, ледь доторкаючись плечима та, червоніючи, посміхалися.
      Так і сиділи до кінця розмови. Хотіли показати нам старенькі сімейні альбоми, та згадали, що діти-онуки, граючись, все поперекладували незрозумілим чином, повирізали з них квіточки-зірочки... Та то лише фото — геть не привід засмучуватися, найяскравіші спогади про пережите зберігатися можуть хіба в душі. Вічна консервація...
      Кинулись говорити про численні грамоти, дипломи, нагороди... згадали, що і тут внуки поспіли. Червоної коробочки зі здобутками уже і слід охолов...
      Саме на вереміївській землі вперше побачили світ оченята Івана та Марії, тут їх ніжки щодня бігали до школи, поглинаючи всі знання, мов губка. На малій батьківщині познайомились, закохались, оженились, душа в душу живуть уже майже піввіку. На той рік — золоте весілля!
      Дід Іван, як галантний джентельмен, перше слово надав коханій дружині. Пані Марія почала гортати тернистої долі літопис: «Маю я, діточки, 48 років трудового стажу... Кінчила 6 класів. «Познайомилися» з Ванею, як годиться, у клубі, хоча знали один про одного все життя, бо ж місцеві обоє. Зустрів мене колись біля школи, я саме з ферми їхала. Пропрацювала геть юною там 9 років і телятницею, і дояркою. Потім нас виселили сюди, на гору, стала й тут робити. Пішла заміж, ще 2 роки поробила. А Іван знай твердив: «Переходь у рибколгосп!», бо там віничне господарство якраз було, земля хороша, то ми ті віники в'язали, чистили, молотили, пололи... Та все робили! Пропрацювала там аж до пенсії (67 років). Маю три почесні грамоти-відзнаки, була у рідному колгоспі і на дошці пошани. Потім ще трудилась техробітницею, денним сторожем у рибколгоспі, нині ж я домогосподарка. Маємо двоє дітей: дочка закінчила технікум машинобудівний, 9 років пропрацювала на Кременчуцькому автомобільному заводі, і зараз живе у Кременчуці; її дочка вже університет закінчила, коло мами робить, в жовтні заміж вийшла; а син пішов по стопах батька — рибалить. Кінчив школу, в армії відслужив. Ми йому хату купили, та він побудувався по-своєму. Дочечка його вже в третій клас ходить, дружина у «риболовському» магазині працює (його ще рибколгосп побудував). Сумувати нам ніколи, та й син щодня навідується. У дочки моєї свій бізнес (займаються фільтрацією води), чоловік її — директор, а вона — незмінний помічник, замовлення приймає. Купили хороше американське обладнання, мають свій офіс, магазин, 2 робочі машини, якими шофери розвозять питну воду у 20-літрових «бутлях». І нам на пробу привозили — така вже ж смачна, з тутешньою ніяк не зрівняти (рік-два і чайник «рижіє»)!
      Підхопив розмову дідусь: «Трудився все життя, маю стажу 49 років та 34(!) грамоти від колгоспу, Полтавського рибгоспу, Чорнобаївської РДА, Орден Трудового Червоного Прапора, медалі за комуністичну працю... Змалку табак пасинкував, полов на полі, 5 років ковалем пропрацював у колгоспі. А тоді як пішов у 1961 році у рибколгосп, то не «зрадив» йому і до пенсії. Щодня 38 років підряд займався там улюбленою справою — рибалив, під вечір наш улов приймали, тоді я сідав його розвозити: на Черкаси, Київ, Харків... Свій вік проробив із кумом і просто чудовим товаришем Григорієм Івановичем Зобеньком. Навіть ордени за трудові заслуги та медалі за доблесть у п ’ятирічки разом отримували. Це зараз там уже багато хазяйнів, а тоді ми мали достойну державну службу, платили вчасно гарні гроші... Та життя показало, що головне багатство — то вірна дружина та щаслива й здорова сім ’я. Зараз тяжко родину створити, та не легко було й колись. Всі дівчата гонорові, зайняті. Де стрінеш, піймаєш — там і говориш. До одної, до другої бігав, ота вже не подобається, а та мене не схотіла... Хоча я був доволі нічого! Мотоцикл навіть мав... Як зараз пам ’ятаю, купив я у 1956 році таке щось маленьке, чорненьке (кореспондент: це він про залізного коня), та й катався на ньому селом. Дивлюсь — іде красуня попід школою, гукаю «Давай-но підвезу!»...
      Пані Марія не втрималась, видно, згадала той доленосний випадок та й підключилась миттю до розмови: «Ага, я саме з ферми йшла, у велосипеді, на горе, колесо спустило, то й довелось котить... Так же ж не поїдеш. Сподобався показний хлопчина. 8 листопада 1964 року свайба в нас була... Це Наталія Іванівна (кореспондент: сільський голова), мабуть, і не знає, було у нас перше на селі (чи й в районі) комсомольське весілля на горі... Були передовиками виробництва, голова наш Федоренко запропонував влаштувати свято творення сім’ї справжніх трударів, як у кіно: яскраве, урочисте. Пішли ми тихенько розписуваться, а сільрада каже: «Ні! Йдіть у клуб, буде показове дійство. Збереться вся громада, тоді й одружимо вас»... Ой, було, всього й не згадаєш!».
      На запитання, чим займаєтесь на пенсії вдома, Григорович відповів: «Усім! То больницями, то курми, й поросятко в нас було. Рукам спокою не даю, ножі люблю робить. Сину допомогою сітки розбивать. Коли яке свято на селі (особливо — День рибака, друга неділя липня) — завжди мене зовуть кашу та юшку рибальську варити, маю й свій особливий рецепт, ну то — секрет. Хто по-просить — усім допоможу. Не даремно ж мені скільки тих орденів, значків та медалей у свій час вручили. І на районну та обласну дошки пошани колись фотографували, от тоді я їх останній раз і одягав...».
      Як все-таки приємно дивитись на таких літніх, але милих, працьовитих і добрих людей. В куточку помічаю вишивання господині. Виявляється, сорочечки внукам майстерно й любляче не лише уквітчує орнаментом народним, а й шиє власноруч. У «творчій скрині» бабусі не злічити вишитих рушників, наволочок, але їх береже лише для нащадків, на виставки возити не хоче. Займається улюбленим рукоділлям лише тоді, коли є бажання, коли руки вільні від буденних справ, а голова — від клопотів та пустих думок. Довгого та щасливого віку вам, родино Переузників, здоров’я міцного та шани від людей, бо таки є за що...

Зустріч з високим мистецтвом

НА ЧОРНОБАїВЩИНІ ЖИВЕ АРИСТОКРАТ ЧОРНОГО ШТРИХА

      Четвертий рік поспіль Вереміївка є творчим осередком, центром духовного збагачення Чорнобаївщини. Сюди приїздять журналісти з обласних і всеукраїнських телеканалів, поціновувачі високого мистецтва із усієї України. І це не випадково, адже у цьому краї проживає геніальний художник-гравер - Ярослав Михайлович Гладкий (інженер-геодезист, астроном, маркшейдер за фахом) із дружиною Світланою Дмитрівною. Втратити дорогоцінну нагоду доторкнутися до прекрасного, високого, одухотвореного дива я просто не могла. Адже нагода зустрітися з людиною, в серці якої палає Іскра Прометея, випадає далеко не кожному...
     До двору, де проживає подружжя Гладких, журналістів супроводжувала Наталія Іванівна Казидуб, сільський голова Вереміївки, поціновувачка творчості Ярослава Михайловича. Вона розповіла, що виставку митця планували оформити в сільській раді, але оскільки гравюри громіздкі, а приміщення не отоплюється, тому подружжя вирішило влаштувати виставку вдома.
      Люб’язна, елегантна господиня Світлана Дмитрівна запросила до будинку. Потрапивши до першої кімнати, відчула тепле миротворне світло. Воно линуло від гравюр незвично великих розмірів, окутувало присутніх потужною енергією добра. Навпроти дверей - портрет замріяного О.С. Пушкіна у літньому саду. Поглянувши праворуч, затамувала подих від проникливого, надзвичайно живого і реалістичного погляду Т.Г. Шевченка.
      В наступній кімнаті мене особливо вразила гравюра (162x144 см), на якій зображений Іоан Богослов. Його образ - об’ємний, і за рахунок цього – надзвичайно реалістичний. Вбрання святого спадає м’якими складками, а в книзі, яку він тримає, можна прочитати текст. Точність, ідеальна деталізація, гра кольорів, досконалість кожної лінії вражають настільки, що навіть не віриться, що людська рука могла створити таке диво. Але ж таки створила – впродовж семи років скрупульозної роботи.
      Фахівці-мистецтвознавці вважають його роботи унікальними. Техніку, в якій працює – дереворит, Ярослав Гладкий перетворив на самостійний мистецький напрямок – дереворит в позитиві, створивши унікальну техніку різьблення, яку поки що не може повторити ніхто. Його гравюри виконані за допомогою різьблення подвійних та потрійних перетинів, що взагалі вважається неможливим на дереві, мають непритаманний для гравюр розмір. Крім того, з робіт Ярослава Гладкого зробити відбитки неможливо, та в цьому і немає ніякої потреби. Гравер розповів, що завдяки власній техніці він досяг набагато міцніших штрихів, що не будуть облущуватися з часом. Глибина різьблення ліній у нього різна, завдяки чому відбувається гра тональностей, залежно від освітлення. Такий ефект особливо вражає в роботі «Микола Гоголь у Києві», для створення якої художник обрав прижиттєвий портрет, виконаний з натури санкт-петербурзьким митцем Федором Моллером. В залежності від освітлення, а, особливо, на фотознімку картини, осяюються обличчя письменника і церква за ним. Вражає легка, майже невловима посмішка Гоголя і дещо меланхолійний погляд, що був притаманний його натурі.
      Мені одній із перших пощастило побачити роботу, яку нещодавно закінчив Ярослав Михайлович і ще навіть не вкрив лаком - «Забави Ісуса і Іоанна Предтечі».
      Гладкі переїхали до Вереміївки з міста Червоноград, Львівської області. „Взагалі вереміївська земля чоловіка дуже надихає, нам подобається тут жити, спілкуватися з оточуючими людьми,” — посміхаючись, говорить муза художника-гравера, його дружина.
      На моє запитання про витоки творчості художник одразу згадав свого прадіда – Теодозія Гладкого, знаменитого розписувача храмів на Львівщині та Івано- Франківщині. Його священописання збереглися до наших днів. Мій батько, Михайло Дмитрович, був хорошим малярем, він часто брав мене з собою допомагати розписувати хати. А мама - Софія Іванівна, вишивала рушники та мала дивовижний голос, - каже художник.
      Народжений знакового 1945 року в селі Стронятин, що на Львівщині, Ярослав Михайлович добре запам’ятав першу серйозну роботу – коли вони з батьком виконували малярні роботи в палаці Потоцького. Любов до малювання почалася ще зі шкільної парти, коли хлопчик, малюючи акварельними фарбами, й не здогадувався про майбутню славу. Художній талант Ярослава помітили в четвертому класі. В той час він ще й музикою захоплювався - грав на акордеоні і гармошці на шкільній сцені. А одного разу директор Червоноградської школи №1, де навчався Ярослав Гладкий, оцінив високі художні здібності учня, який переміг на конкурсі шкільних стінгазет. І сказав мудрі слова, які в подальшому допомогли художнику обрати життєву стежку: «Не можна одразу займатися двома справами (і музикою, і малюванням), треба обрати одну, інакше все загубиш». На той час юний художник був учнем музичної школи, а після настанови директора облишив навчання у ній, присвятивши себе малюванню. Але в художню школу він так і не пішов. Цікавлюся, — чому? В художній школі у мене був родич. Коли я вже вивчав геодезію у Львівському політехнічному інституті, він мене запрошував перевестися до неї, але я відмовився. Астрономо-геодезія мене захоплювала, я не захотів полишати науку. Переконаний: якби перейшов у художню школу, то не зміг би досягнути того результату, що маю нині. Адже завдяки картографії, що вивчав, кресленню, що вимагало ідеальної точності, я у майбутньому зміг використати у своїх роботах відточену досконалість рухів, при виконанні яких ще жодного разу не допустився жодної помилки.
      Доленосною в житті Ярослава Михайловича стала зустріч зі Світланою Дмитрівною. Після закінчення будівельного технікуму вона потрапила на практику до майбутнього чоловіка, а через рік після знайомства, в 1974 році, вони одружилися. Обрали для весільної подорожі м. Київ, де дружина запропонувала відвідати музей Т.Г. Шевченка.
      Він не одразу й погодився, говорив, що настрою не має, але я наполягла, і ми все ж таки завітали до музею. А коли він побачив офорти Шевченка, загорівся потягом до гравіювання, але мені ще нічого не сказав. Свої мрії, бажання творити довго виношував у собі, - згадує Світлана Дмитрівна.
      А через деякий час з’явилася перша гравюра - «Геракл вражає розбрат», виконана на сосновій дошці. Для втілення сакральних образів художник ідеально опанував Біблію. Він має майже всі альбоми видатних художників світового мистецтва, які детально вивчив і опрацював. Особливе захоплення в майстра викликають роботи Рубенса, Рафаеля, графіка Доре; з копіювання їхніх робіт розпочиналася його творчість.
      Майже чверть століття Ярослав Михайлович пропрацював у Сибіру маркшейдером, по 7-8 місяців на рік, а, повертаючись на Львівщину, починав творити картини. За майже 40 років, що гравіює художник, вік виконав до 50 робіт, має за плечима 15 персональних виставок, випустив альбом зі своїми творами, про нього написано в Енциклопедії Сучасної України. В усьому і завжди йому допомагає дружина. Ярослав Гладкий – дуже скромна людина, йому просто необхідна підтримка сильної жінки-музи. Спостерігаючи за ними, можна сказати, що його стихія - вода, а її - вогонь. Завдяки енергійності дружини, яка здатна досягати нових вершин, і цілеспрямованій творчій праці Ярослава Михайловича вони стали гармонійним доповненням одне одного. Світлана Дмитрівна по-материнськи дбає про здоров’я, самопочуття чоловіка, сприяє організації його виствок, пише до різних видань про його творчість, ставши його промоутером. Коли він по троє діб підряд не відривається від роботи, мені доводиться дбати про те, щоб він не мерз, щоб вчасно поїв. Адже в період творення нової картини чоловік забуває про все на світі, не відчуває ні голоду, ні холоду. Але коли я заходжу до нього в майстерню і бачу нову роботу, в мене неначе виростають крила від захвату, від того дива, що з’являється в мене на очах, - розповідає Світлана Дмитрівна.
      Зазирнути в святая святих генія — його майстерню вдалося і мені. В маленькій кімнатці вже розпочата робота над черговим шедевром — образом Святої Варвари. В подальшому митець планує створити портрет доньки Тетяни. Художник має безліч інструментів, які майструє сам. Перед початком роботи він вкриває дошку тушшю, олівцем наносить малюнок, а потім починає вирізьблювати його заготовленими для роботи інструментами. В кімнаті, знаходиться вигравіюваний портрет С.О. Єсеніна та серія робіт до твору І.П. Котляревського «Енеїда», які, до речі, виконані з використанням фарб. В майбутніх планах подружжя - виставка у Варшаві, її організацією займається Львівський музей історії релігії.
      На моє запитання, чи не має художник учнів, він відповів, що навчає онука Олександра. Він в свої одинадцять років малює краще, ніж я в його віці, – з гордістю говорить про нащадка Ярослав Михайлович. Тож хочеться вірити, що онук зможе перейняти талант дідуся або навіть перевершити його.
      В майбутньому, сподіваюся, буде знято документальний фільм про родину Гладких, адже побачити – це в стократ краще, ніж почути. А всім, хто хоче духовно збагатитись, я раджу завітати до Вереміївки, у гості до Гладких, щоб насолодитися геніальними творіннями аристократа чорного штриха. І хто знає, можливо, потяг до творчості і пошуку нового відкриється в комусь із вас, як це сталося з Ярославом Гладким після відвідування музею Т.Г. Шевченка...

Детальніше ознайомитись з творчістю Ярослава Михайловича Гладкого

Вереміївка відсвяткувала перше 400-річчя

      Фанфари духового оркестру, корзини живих квітів, виставка умільців народного мистецтва, гамірлива дітвора з яскравими кульками, смачний аромат козацької каші - все це оригінально веселковою стрічкою впліталося у благословенний день зеленої Трійці. Ось так з піснями та сповіданнями, з добрими справами, з шаною та повагою до рідної землі в день народження села зібралася чимала громада вереміївчан, приїхали славні нащадки козацького містечка. І лунали щирі вітання, сердечні побажання, незабутні спогади, презентувалися від дупгі щедрі дарунки.
      Не з пустими руками, а з господарським інвентарем — мотокосаркою — для благоустрою рідного села завітав на свято славний вереміяка депутат обласної ради, заступник голови ОДА Олексій Головко. Не менш необхідну річ (пилку «Бригадир») подарував для потреб громади і заступник Чорнобаївської РДА Юрій Коцур. А безкоштовне морозиво, картопля та цибуля для кожного бажаючого були від голови асоціації «Незалежне об’єднання сільгосппідприємств» Чорнобаївського району, заслуженого працівника сільського господарства Петра Душейка. Вітання з нагоди свята привезли й сусіди — сільські голови Кліщинець, Тимченок, Жовниного. Побажання щасливої долі вереміївській громаді нанизувалися, мов намисто - дорідно, виразно - «до лиця». Тож і благословив на добрі справи односельчан протоієрей Отець Іоанн, настоятель місцевої Свято-Варварівської церкви, закликаючи всіх взяти участь у побудові Божого храму.
      Цього святкового дня сільський голова Наталя Казидуб щирим словом вшанувала найстарших і найменших жителів села, сімейні пари, які стали на весільний рушник й 50 років потому, й зовсім нещодавно. Подяки за активну участь у громадському житті, за спонсорську допомогу у проведенні свята отримали директори СТОВ «Вереміївка» — B.C. Хмельницький, ТОВ «Рибколгосп» — B.C. Бормишев, ПСРП «Рибартіль» — О.Г. Казидуб, ПСРП «Зайцев» — С.В. Зайцев та керівники фермерських господарств, приватні підприємці. Недарма благодійними справами цих людей радіє вся громада, бо в усі віки тут жили небайдужі люди, справжні і щедрі господарі своєї вільної козацької землі.
      Свято вирувало. Невтомно веселився люд. Село живе, тут родить хліб і до хліба, тут є надії, сподівання й віра — тут є усе для того, щоб творить добро.

Півстоліття вірності й любові в родині Матвійців

      Мальовниче село Вереміївка. Люди, які вперше його відвідують, особливо навесні, коли по обочинах доріг розквітають садки (вишні, а потім — яблуні) говорять, що це не село, а казковий гай. Прокидається все весною, розквітає Вереміївський край.
      А скільки прекрасних людей живе у нашому рідному краї, живуть ніби тихо і непомітно, та крадькома заглянеш у їх минуле і думаєш: «оце і є він, той сенс життєвих доріг».
      Ось так і у Матвійця Григорія Луковича, 1935 року народження, шанованої людини села, працьовитого, вимогливого до себе і до людей, люблячого чоловіка і батька, який з дружиною виростив і виховав двох прекрасних синів.
      Григорій Лукович — дитина війни. Йому шість рочків було як вона почалась. Чоловік пам’ятає, як свистіли над рідним селом снаряди, літали німецькі літаки і бомбили все навкруги, як горіли хутори (село знаходилось на території нинішнього Кременчуцького водосховища).
      Відступили німці, стали трішки старшими діти, влітку гуляти було ніколи: пасинкували і рубали тютюн (ця сільськогосподарська культура тоді була дуже поширена), збирали коксогиз.
      Григорій Лукович добре пам’ятає і 1947 рік — щоб вижити, збирали в полі колоски, сушили їх, м’яли, молотили на жорнах. А як важко було розгрібати у полі кагати з мерзлою картоплею, щоб поїсти вдома ліпеника.
      Закінчив хлопець 7 класів. Далі б іти вчитися, але скрутне фінансове становище не дозволяло, треба було працювати. І знову матінка-земля кликала: орати волами, косити траву. Потім в майстерні з дідами навчився різних робіт. Далі, як і в усіх: армія, курси шоферів і, починаючи з 1958 року, аж до виходу на пенсію, праця в рідному колгоспі. Колишній завгар, Бульба Григорій Григорович, говорить, що це був дисциплінований, старанний працівник. Скільки роботи переробили його працьовиті руки.
      В 1959 році почалося масове переселення села з території теперішнього водосховища. Вдень на роботі, а ввечері працювали біля нових хат. І люди все встигали: і на роботу ходити, і садки садити, і дітей ростити. У цей час у Григорія Луковича почався прекрасний період. На одних із виряжин у армію він зустрів свою другу половинку і закохався з першого погляду. Ось уже 52 роки вони разом.
      Дружина, Ганна Федорівна, зі слізьми на очах згадує нелегкі роки свого селянського життя. Після війни мати трудилася на полі, а вони з братом малесенькі біля неї по обидві сторони і також на грядках. А в 16 років дівчина вже працювала листоношею.
      Коли побралися з Гришею, на весілля приїхали на конях. Тому, через 50 років, на золотому весіллі, коли з’їхалася вся родина, була і весільна церемонія, і запряжені коні.
      А виростили вони двох прекрасних синів, якими милуються і гордяться. Важка доля винагородила їх продовжувачами батьківської хліборобської слави.
      Старший син, Олександр, закінчив Київську сільськогосподарську академію, пройшов аспірантуру — отримав звання кандидата сільськогосподарських наук. Зараз працює завідувачем Закарпатського опорного пункту національної академії аграрних наук України в інституті водних проблем і меліорації.
      Їх син (онук Григорія Луковича і Ганни Федорівни) закінчив Київську академію, аспірантуру, працює в інституті садівництва.
      Менший син, Володимир, після закінчення школи працював у колгоспі на тракторі, заочно навчався у Київській академії сільського господарства, закінчив аспірантуру. Зараз працює у Харківському інституті ім. Юр’єва старшим науковим співробітником.
      Ось така Вереміївська родина. Як говорить про них сусідка, Ганна Степанівна Редька: «Красиві душею, привітні, ввічливі. Завжди прийдуть на допомогу». І дай їм Бог довгії роки життя на радість своїм синам і онукам.

Вереміївка  гула під копитами хортівських коней
та завмирала від співу кобзаря-лірика

   Минулої суботи, 3 вересня, хутір "Тараса Бульби" музей "Козацькі землі України" щиро вітав друзів. Тут вирував народний фестиваль, присвячений незалежності України.

   На гостини до Вереміївки на залізних конях примчали байкери на чолі з відомим Ашотом Сальвадором, засновником байкерського фестивалю "Тарасова гора". Цих відчайдушних мандрівників у шкіряному одязі і тату на тілі, як і козаків сивої давнини об'єднує незбориме прагнення свободи. Вільним птахом линула над самобутнім козацьким хутором, сягаючи Дніпра-Славути, "Дума про Україну" та молитва "Отче наш" у виконанні народного артиста України, лауреата Шевченківської премії, знаного у всьому світі кобзаря-лірника, вільного козака Василя Нечепи. Від сили голосу і мелодійності кобзи завмирала душа кожного, хто мав щастя почути славного митця, який пропагує шевченківське слово на всіх континентах планети.
   Здібностями від Бога дивував гостей Володимир Холошня з Києва, керівник духовно-оздоровчого та просвітницького Центру "Людина і її надможливості", який зцілив 14 тисяч людей. Смільчаки танцювали на битому склі, лягали на дошку з вбитими на зовні цвяхами, демонструючи приховані резерви організму.
   Дивовижне шоу показав фольклорно-етнографічний кінний театр "Запорізькі козаки" (керівник Юрій Ружин). Від побаченого перехоплювало подих. Вже 20 років завзяті українські козаки радують глядачів усього світу. Кожен їх трюк і акробатичні вправи на гарячих конях з острова Хортиця — вражаючий і неповторний, репліки - гострі і івлучні, як козацькі шаблі, а розваги та ігри - дотепні, прправлені сіллю та перцем. Участь у козацьких забавах взяли й відчайдухи з гурту глядачів.
   Серед гостей можна було побачити і зірок шоу-бізнесу - Віктора Павліка та Фагота. А ще чимало вереміївчан, чорнобаївчан, козаків Іркліївського полку та Холодного Яру.
   Цей дивовижний хутір, немов якимсь чудом перенесений з часів середньовіччя, пробуджує відчуття неймовірності і захоплення клопіткою, вагомою, фундаментальною працею його засновника. Згодом, за задумом Володимира Недяка, тут проходитимуть фестивалі, виставки, ярмарки, наукові конференції, презентуватимуться твори та мистецькі проекти діячів культури.
   А ще добудується гетьманська кам'яниця, з'явиться чумацький хутір, церква святої Покрови та ще безліч цікавих проектів, які зроблять Вереміївку великим етноцентром української культури. З часом можна буде приїхати у музей під відкритим небом, так званий скансенс, і пожити за всіма традиціями XVII —XVIII століття. До речі, до дня Незалежності Володимир Недяк отримав подарунок — двоє чумацьких волів, яких назвали — Андрій і Остап, поряд з ними пасуться привезені весною ярочки, барани, поважний буйвол. Хутір живе своїм життям, пронизаний духом славних предків, а його господар — вірою в народ, Україну та відродження.

Легендарна жінка Про цю історію розповідає наш вереміївський поет Григорій Панасович ЗОБЕНЬКО

   Цікава легенда існувала між старими людьми Вереміївки про татаро-турецьку навалу на наш край і наше село. Було це в 1769 році, кримські татари, що були під владою турецького султана, вчинили напад на Україну, пройшли обома берегами Дніпра аж до Прилук. Завдали вони лиха і нашій Вереміївці.
   А було це в той святковий день, коли люди збиралися до церкви паски святити. Зібралася і та жінка, про яку буде іти тут річ, нарядилася у все найкраще її донька-красуня. Чіпляла в коси вже останню стрічку, як увірвалися в село татари і кинулись по хатах грабувати. Грабували все: і хатнє майно, і худобу, і людей в ясир брали.
   Заскочив і до господині в хату татарин і остовпів від здивування: такої гарної дівчини бачити не доводилося, то зараз і призначення їй визначив — гарем!
   Від цього слова мати отетеріла: її дочку заберуть в полон, віддадуть до гарему, і більше вона її не побачить, як не побачить і її донька рідного краю. Ні! Не бути цьому! А він волік дочку вже до порога.
   Вона вхопила горщик з окропом, що стояв під комином і линула на крючконосу голомозу морду. Він заверещав несамовито і повалився на землю, а господиня ще й макогоном по лисині тріснула. Татарин віддав богу душу. Це відбулося так швидко, що старий дід, який кинувся з печі на допомогу, не встиг і злізти з неї.
   Тільки тепер спохватилися, що скоїлось в хаті. Страх паралізував і розум, і сили. Та старий швидко дав лад усьому. Виглянув на подвір'я, щоб пересвідчитись, що немає там зайд. Там не було нікого. Тоді вони гуртом поволокли покійника до гною, де й швидко привалили ним. Потім прибрали кров і сліди цієї нежданої сутички.
   Недовго затримались в селі яничари, повезли і погнали свій ясир в Крим. Та не було серед полоненних дочки тієї легендарної жінки. Вона в двобої з ворогом вийшла переможцем.

"Міс Чорнобаївщини-2011" учасниця квартету "Барви"

   12 красунь району взяли участь у традиційному конкурсі краси та грації, ерудованості та таланту. Змагання юних та красивих з кожним роком стають популярними і кількість бажаючих зростає. Цьогорічний конкурс пройшов масштабно, на сцені організатори та учасниці створили справжнє шоу — бал- маскарад.
   Дефілювали дівчата у гламурному, екзотичному вбранні, ділових костюмах, вишуканих вечірніх сукнях. Демонстрували свої творчі здібності, кмітливість і винахідливість у практичних ситуаціях згідно завдань конкурсу.
   Компетентному незалежному журі, левова доля якого складалася з чоловіків — (заступник голови РДА Юрій Коцур, керівник апарату Василь Мінько, начальник відділу освіти Володимир Синьоок, головний лікар ЦРЛ Олександр Балагурчик, заступник голови районної організації "Партії регіонів" Анатолій Романенко, приватний підприємець Володимир Лимар та двох чарівних жінок — начальник відділу у справах сімї та молоді Світлана Шаповал і начальник відділу культури та туризму Тамара Черкас) довелося не солодко — серед красунь об'єктивно обрати найкращу і найталановитішу.
   Найбільшу кількість балів здобула Юлія Ганноцька з Вереміївки. Саме вона виборола титул "Міс Чорнобаївщини-2011".
   Стрічку "віце-міс" по праву одягла Вікторія Фесун, учениця Чорнобаївської ЗОШ І-III ступенів № 1. Титули отримали всі учасниці конкурсу: Оксана Черевань з Богодухівки — "Міс багатогранність", Юлія Пастушенко — "Міс елегантність", Юлія Воропай з Крутьок — "Міс грація", Яна Пустова з Малої Бурімки — "Міс романтичність", Богдана Бойко, учениця Чорнобаївської гімназії — "Міс кмітливість", Інна Вовкочин з Новоукраїнки — "Міс вишуканість", Вікторія Кулікова з Кліщинець — "Міс стильність", Тетяна Піка з Ревбинець — "Міс загадковість", Юлія Франчук, учениця Чорнобаївської ЗОШ І-III ступенів № 1 — "Міс інтелігентність" та Ірина Жидкова, учениця Чорнобаївської ЗОШ І-III ступенів № 2 — "Міс шарм".
   Без подарунків не залишився ніхто. Юним красуням вручили квіти, м'які іграшки, набори косметики "Oriflame". А переможниці — ще й цінний подарунок — мобільний сенсорний телефон нової моделі "Nokia X-6".
   Свято вийшло чарівним, незабутнім і урочистим завдяки організатору дійства Чорнобаївській райдержадміністрації та спонсорам — Ірині Шпак, Анатолію Рудю, Володимиру Лимарю, Руслану Черненку, Сергію Потапенку, Олександру Пхіденку, Тетяні Моторній, Ігорю та Наталії Ревам, Андрію Шаповалу, Сергію Макаренку, Валентині Підорван, Ніні Новосельській, Валентині Молібог, Сергію Конець, Ользі Вікторівні Муньці.
   Наступного року з ініціативи місцевої влади на Чорнобаївщині відбуватимуться кущові конкурси, фіналістки яких будуть змагатися за титул на районній сцені.

НАЙКРАЩІ ДІВЧАТА У ВЕРЕМІЇВЦІ

   Напередодні 8 березня 12 красунь району боролися за титул „Міс Чорнобаївщина-2011". Традиційні конкурси змінилися новими — окрім своїх талантів юні учасниці демонстрували дефіле у ділових костюмах, екзотичних та вечірніх вбраннях...
   Компетентному журі досить важко було обрати найкращу. Але попри жваві дискусії одноголосно зупинили на представниці села Вереміївка Юлії Ганноцької, вокалістки, переможниці багатьох співочих конкурсів районного, обласного та міжнародного рівнів, учасниці ново створеного квартету „Барви”. У подарунок „Міс Чорнобаївщина — 2011” отримала сенсорний мобільний телефон, квіти, велику м’яку іграшку та набір косметики провідної фірми.
   Без титула, призів не залишилася жодна конкурсантка. Свято весни, романтики, шарму і вишуканості вкотре довело — краса врятує світ!

   

„... Хай поплава з лебедем лебідка”

   В мальовничому козацькому селі Вереміївка проживає зразкова сім'я вчителів Олександра Івановича та Галини Митрофанівни Зобенько. Тут народились, тут пройшло дитинство, юність, напрацьований життєвий трудовий шлях.
   Раніше для них все було в рожевих кольорах і перепліталось у веселкових барвах квітів та полину, а ще — у чебрецевих та бузкових пахощах. Ті п'янкі весняні вечори пам'ятають і зараз. Чорнявий, високий хлопець Олександр після закінчення школи пішов служити в морфлот. Після армії вступив у педагогічний інститут і здобув професію вчителя математики. Працював у Кліщинській школі директором, викладав математику ще в декількох селах, а потім повернувся до рідного села.
   Хлопець, на вигляд, хоч куди, від дівчат не було відбою. Але йому приглянулась Галина, яка працювала продавцем у магазині, де Олександр купував цигарки "Біломорканал". Поговорять, пожартують, і якось відчули обоє, що до них прийшло велике кохання. Невдовзі стали на весільний рушник. На життєвій стежині були радощі, смуток, розпач, надія, щастя.
   Згодом і Галина Митрофанівна вирішила топтати учительську стежину і заочно закінчила інститут, отримавши професію вчителя української мови та літератури. Часи були важкі: і учились, і працювали, і будинок будували, який рясно прикрашали барвисті квіти, а особливо вирізнялись мальви, такі ж високі та красиві, як їх господарі.
   Поповнювалась сім'я, народився син Іванко, а згодом і Володя. Виросли, старший пішов батьківською стежкою — став учителем, а Володимир отримав професію лікаря. Олександр Іванович і Галина Митрофанівна працювали в школі, мали різну кількість уроків, але з роботи завжди поверталися разом. І так багато років.
   У Олександра Івановича і Галини Митрофанівни душа наповнена щирістю і добротою. їх по праву можна назвати вчителями від Бога. Бо, щоб бути скульптором людської душі, варто мати великий талант і не просто талант, а дар природній. Приємно згадувати уроки Олександра Івановича — не урок, а свято. Він і пожартує, і підкаже, а якщо щось не зрозуміло, пояснить.
   Галина Митрофанівна — це актор свого предмета. Її можна слухати, не виходячи на перерву. Отак і завоювали великий авторитет серед колег та повагу своїх учнів. їх люблять і поважають, про це свідчать безліч поздоровлень, телефонних дзвінків, слова подяки, які говорять при зустрічі.
   В селі це зразкова сім'я, це любі мама і тато, найкращі дідусь і бабуся. Про свого чоловіка Галина Митрофанівна говорить з великою любов'ю, він завжди підтримає, зрозуміє, за ним, як за кам'яною стіною. Але так швидко пробігли роки, вже і золоте весілля відсвяткували. І хоч їх скроні срібляться сивиною, а на чолі видніються борозенки від переживаня, і лише в очах ті ж іскорки любові, доброти і ніжності.
   Бажаємо щастя, здоров'я і многая-многая літа! З любов'ю і повагою — ваші вдячні учні.

З когорти вереміяк

   Служба у морфлоті здавна вважалась особливою. Сюди відбирали міцних юнаків і не тільки фізично, а й морально, багатих духовно. Водні простори додавали їм загартованості і в цивільне життя вчорашні матроси повертались добре підготовленими до будь-яких випробувань і несподіванок.
   Про долю двох наших земляків-вереміївчан, які пройшли через горнило служби на морі, йдеться в спогадах члена Національної спілки художників України Сергія Олександровича ГРУІЦЕНКА, які й пропонуємо нашим читачам сьогодні. До речі, С.О. Грущенко — відомий у світі художник, полотна якого експонуються на багатьох вітчизняних і міжнародних художніх виставках різного рівня. Його Кобзар прикрашає стіни Національного музею Тараса Шевченка, портрети Василя Стуса — Національного музею літератури України, Катерини Білокур, — Державного музею українського народного декоративного мистецтва, Івана Гончара — однойменного музею. Твори нашого земляка є в багатьох музейних і приватних зібраннях в Україні й за її межами.
   Отже, Сергій Олександрович згадує:
    — Після закінчення, 4-го класу початкових шкіл, а їх було у Вереміївці кілька (на низу), школярі писали заяви на ім'я директора Вереміївської середньої школи з проханням зарахувати учнями 5-го класу. Набиралося учнів на три класи. Школа — велика, гарна з червоної цегли, а покрівля — з червоної черепиці. Двоповерхова, розташована в центрі села. Нові враження, нові знайомства.
   Тоді ж і познайомився я з Іваном Головком, бо раніше жили ми в різних кутках, яких було багато. Іван жив на Заболоті, а я — на Грицаївці, майже біля Пасічного. А ще були: Столиця, Бражне, Гарбузівка, Запіски, Стовповівка, Підгора, Погоріле, Ворошилівка, Синівка, Липаївка...
   Був такий період у нас, хлопчиків, що ми активно цікавилися, пізнавали, відкривали майже щодня щось нове, раніше невідоме. Важко зараз пригадати, при яких обставинах я познайомився з Іваном, але, пам'ятаю, що він справляв якесь навіть загадкове враження: небагатослівний, спокійний, але, як і всі ми, брав участь у різних забавах. Це — на шкільному подвір'ї, до занять або після. Наприклад, пригадую, популярним було таке: хто найдовше утримається на бумі, хоч весь час з'являються нові і нові претенденти його повалити. Кожен, хто піднявся на дерев'яний круглий брус, рукою намагався суперника так зачепити, щоб він не втримався і зіскочив вниз.
   В школі Іван навчався добре. І поведінка була бездоганною, зразковою.
   І ось — призов в армію.
   Проходили комісію в Полтаві. Івана, мене і ще кількох чоловік з Вереміївки, з Гусиного і Жовниного зарахували на службу у Військово-Морські сили. Повезли нас поїздом у Таллін (Естонія), тут відбулось розподілення і ми — в учбовому загоні — майбутні мотористи флоту.
   Чомусь саме з Іваном я найбільше спілкувався. Він був трошки вищий зростом, більш розвинутий фізично, або, як кажуть, такий від природи.
   Упродовж десятиліть у народі сформувалось чітке й однозначне визначення про таких вихідців з Вереміївського краю, яке міцно приставало і виражалось одним словом: "вереміяка".
   Його витримка, спокійна розважливість, тверда впевненість у собі додавали й мені цих якостей. Бо пощастило мати такого друга-земляка, односельчанина, адже на службі мати моральну опору дуже важливо.
   Крім мотористів, навчались електрики, сигнальники, мінери, комендори (ті, хто біля гармат), кочегари...
   Вдячний я також долі чи начальству, яке нас не розлучило...
   Отже, минуло 10 міс. навчання і — розподіл. Іван і я продовжуємо службу в охороні водного району міста Вентспілс (Латвія). Це — Балтійський флот. Та ще й призначені на один військовий корабель! В одне машинне відділення! В ньому — два дванадцятициліндрових дизелі, а між ними — допоміжний, 6-ти циліндровий, призначений, для вироблення електроенергії і забезпечення РУ (розмагнічуючого обладнання)...
   Ми отримуємо по телеграфу команди з керівного центру і задаємо двигуну ті чи інші оберти. Звичайно ж, ходили в море, виконуючи різні завдання, брали участь в загальнофлотських військових навчаннях. Пам'ятаю, довгенько були в морі і було там всього — і шторму, і після шторму, коли море заспокоюється, але хвилі ще великі — це так звана "морская зыбь" — вона найважче переноситься — нападає морська хвороба.
   Пригадую, як ми важкувато переживали ці походи: крім качки, двигуни ж оглушливо ревуть, але якихось збоїв не було — стійко витримували "тяготы и лишения воинской службы". Команда на кораблі — до 50-ти чол: Був у команді електрик Василь Євич, з яким ми дружили і він приїздив у Вереміївку до Івана Степановича. Працював директором технікуму в Тальянках. Іван Головко був людиною комунікабельною. Його поважали, радились з ним. Ще тоді командуючим флоту СРСР був адмірал Головко і це якось мимоволі чи підсвідомо, викликало повагу і до Івана Головка. Коли ми були призвані на військову службу у Військово-Морські сили, то строк служби був 5 років! А через 2 чи З роки, коли став міністром оборони маршал Жуков, зменшили його на 1 рік. Отже, ми прослужили по 4 роки! Було і скорочення, але ні я, ні Іван не потрапили в списки скорочення, бо були відповідальними.
   Пригадую, як у матроському клубі, навколо симпатичної буфетниці, яка там працювала, виникла сварка: один матрос приревнував і збирався тут же, в буфеті, побити свого суперника. І ось, явно ризикуючи, Іван підійшов до ревнивця і кількома фразами остудив його гарячковість...
   Чому він це зробив? Бо вважав за свій обов'язок втрутитися, не дати розгорітися конфлікту. Важлива риса характеру Головка...
   Невдовзі нас розлучили: Івана командирували на Північний флот. Присвоїли йому звання старшина 2-ї статті і він був командиром машинного відділу...
   Зустрівся з ним уже в Вереміївці, коли Іван Степанович був секретарем партійної організації радгоспу.
   Як розповідав мені тодішній завідуючий районним відділом культури В.О. Гарната, Іван Степанович був, насамперед, товариським, щирим, доброзичливим, дуже здібним організатором не тільки виробничих справ, а й неофіційних товариських зустрічей на березі Кременчуцького водоймища поблизу Липового, де колеги і жартома, і напівсерйозно часто поважно величали його першим секретарем Липівського райкому партії...
   Ось вам приклад: тодішня армія була і вихователем, і творцем — там помічали, хто на що здібний! І, очевидно, вже через військкомат вирішували, яку роботу чи посаду запропонувати демобілізованому.
   Завжди, коли їхав у Вереміївку, то знав: там є мій друг — Іван Степанович Головко.
   Під час флотської служби, коли були у відпустці, я відвідав Івана вдома, а він — побував у мене. Забігаючи наперед, пригадую, як, перебуваючи в Києві у відрядженні, Іван відвідав мене. Я ж уже був сімейний. Жили ми на Нивках. Це був 1956 рік...
   А через 2 роки село уже руйнувалося, розбігалося, хто куди. І будувалося нове, на горі, а тут же стало Кременчуцьке море.
   Хотілося мені щось зробити для земляків. Перша персональна виставка робіт, присвячена 40-річчю Великої Перемоги, експонувалась у травні 1985 року в фойє Чорнобаївського Будинку культури, а потім — у Вереміївці, в Будинку культури. Серед експонатів — портрети видатних військових Чорнобаївщини, Герої Соціалістичної Праці, деякі визначні місця. Кілька малюнків про Силіна. Експонувався і портрет Івана Головка. Я його намалював з фотографії у морській формі.
   Коли я працював у школі, в рідному селі, виконуючи композицію на стіні в фойє, то часто спілкувася з Іваном Степановичем, який сприяв забезпеченню мого побуту: ночівля, харчування. Зображував я на стіні причілок хати з квітучими мальвами, з лелеками на покрівлі, в гнізді своєму, з дівчиною біля колодязя, з вітряком та козаком на коні. Іван Степанович жартома говорив: "Скакал козак через долины" — це слова із пісні.
   Вечорами я приходив у Будинок культури подивитись кінофільм або концерт, а більше — просто поспілкуватись з Іваном Степановичем. Він часто грав у шахи з Сивинським (також однокласник) і я з цікавістю спостерігав їхні баталії, слухав супровід шахових ходів: "А я тобі — отак!". Було це перебування в рідному селі приємним, незабутнім...
   На жаль, все це — в минулому. Час летить. Іван Степанович якось показав мені фільм, знятий в той день, коли він святкував своє 60-ліття...
   ...Так швидко минає наше життя, але хороша пам'ять про Івана Степановича Головка житиме довго у всіх, хто його знав.

Пам’ять: вереміївчанин Олексій Іванович Зобенько

    У спогадах про Олексія Івановича 3обенька я ставлю за мету лише одне: згадати і поділитися думками про гідного земляка-чорнобаївця і вмілого керівника. Вважаю своїм громадянським і людським обов'язком віддати данину пам'яті і поваги цій неординарній особистості, людині, з якою працював, добре і близько знав і яку мені довелося проводжати в останню дорогу наприкінці грудня 1987 року.
    Його доля від народження і до останніх днів була пов’язана з Вереміївкою. Тут він пізнав ціну трудовій копійці, набрався досвіду. Вже у зрілі роки словом і ділом служив сумлінно рідному селу і не відразу потрапив, як кажуть, “у князі”.
    21 вересня Олексію Івановичу Зобеньку виповнилося б 80 років. Прожив він мало (всього 58), але не даремно і з користю для людей, суспільства. Дбати про його майбутнє було нікому (батько загинув на війні у 1941 р.) і розраховувати можна було лише на власні сили і розум. Працювати почав рано: на різних роботах, обліковцем, головним бухгалтером, головою колгоспу, директором радгоспу “Вереміївський”, головою робітничого комітету. Жив чесно, не прагнув до збагачення, був фахово і психологічно готовий до посад, які йому довіряли. Мав добру репутацію у Вереміївці, районі, серед колег-керівників — знаючої і скромної, чесної людини.
    Великий практичний досвід і знання дозволяли йому забезпечувати гідне управління господарствами і колективом. Працював з повною самовіддачею, добре знався на економіці і фінансах (свого часу успішно закінчив Лубенський технікум бухгалтерського обліку та Одеський кредитно-економічний інститут). Природний організаторський хист, професійна компетентність, глибокий розум, діловитість, ініціатива і наполегливість у вирішенні виробничих і соціальних питань, відповідальність перед державою і односельцями були притаманні 0.І. Зобеньку. Його працю, ділові й організаторські здібності у сталому розвитку радгоспу високо оцінили: в 1975 р. Олексій Іванович нагороджений Орденом “Знак Пошани”.
    Він любив батьківську землю, жив і працював на очах вереміївчан, вмів переконувати робітників. На жаль, сьогодні не часто зустрінеш таких великодушних людей. Ми завжди добре розуміли один одного, з ним було легко працювати. Це була людина без комплексів, стереотипів і гонору. У нього були свої ідеали і цінності. Олексій Іванович не полюбляв абстрактних розмов, бо був справжнім “мужиком від землі”.
    Доводилось мені бувати і в його скромній оселі, де мене щиро й гостинно пригощала власноруч випеченим хлібом його дружина Марія Василівна.
    В дружньому і згуртованому радгоспному колективі належно цінили його ділові й людські якості. Зрозуміло, без проблем не обходилось, в основному, через втручання районного та обласного начальства, але, до честі Олексія Івановича, він завжди вживав адекватних практичних заходів у межах своєї компетенції і вирівнював ситуацію.
    Без парадних слів умів мобілізувати колектив, всім вистачало роботи, були робочі місця майже для 500 вереміївчан, люди непогано заробляли, робітники бачили результат своєї праці, упевнено дивились у завтра і пишались колективом. Небагатослівний Олексій Іванович ретельно контролював процес виробництва. А господарювати на вереміївських землях було не просто. Але він створив у Вереміївці якісну виробничу базу, підтримував соціальну сферу, був небайдужим до розвитку культури і спорту в селі. Ніколи не відмовляв у матеріальній допомозі тим, у кого трапилась біда. Що у нього було у пла нах — то було в дійсності, а не на рівні гасел. Він охоче ділився з іншими власним професійним досвідом, наполегливо вів цілеспрямовану роботу з розбудови Вереміївки. При ньому село було багате, охайне і ошатне. Справами він залишив по собі добру і вдячну пам’ять.
    На жаль, давно нема його міцного радгоспу “Вереміївський”. Не стало цілісного господарства, яке гуртувало людей. Пишу ці спогади, читачу, але мені важко змиритися з думкою, що Олексія Івановича вже ніколи не буде, хоч і добре розумію, що це — незворотній біологічний закон життя. Це була совісна людина, яка вміла раціонально впливати на хід справ. В стилі і методах його роботи, як керівника, було багато повчального і корисного. Я ніколи не бачив у нього авторитаризму. Олексій Іванович був простим і доброзичливим у спілкуванні. А ще я ніколи не спостерігав у нього егоїзму, жадібності, брутального нехтування інтересами трудівників. Він справедливо ставився до всіх, був душевною та глибоко порядною та доброзичливою людиною, яку щиро поважа¬ли та любили в трудовому колективі. Олексій Іванович вмів себе поводити з людьми, не лукавив і був тактовним у спілкуванні.
    Минуло майже 22 роки, як він відійшов у вічність ще у розквіті сил. Але покійний — не значить забутий. Віддамо данину пам’яті, шани і поваги людині, яка зробила свого часу дуже багато корисних справ для Вереміївки і для трудової історії району.

На життєвих перехрестях

    Якось ще у 80-х роках уже минулого століття до одного із сіл Луганської області надійшов дивний лист. Замість прізвища адресата на конверті було написано: «Небайдужій добрій людині». Не без вагання роль такої, зрештою, зважилася взяти на себе листоноша. Саме вона першою прочитала листа, в якому повідомлялося, що в Білорусії, під Мінськом, виявлено поховання уродженця цього села Петра Васильовича Кабанова. Подібні повідомлення до цього протягом трьох років надсилалися і в сільську та районну ради, і в міліцію та інші організації, але звідти поверталися однотипні відповіді: «Ніхто з родичів у селі не проживає».
    На відміну від солідних столоначальників, проста листоноша не відбулася формальною відпискою, а розпитала людей і дізналася, що в сусідньому селі проживає брат загиблого — Олексій Васильович. Йому і віднесла листа. Одержавши несподіване повідомлення, той, не роздумуючи, вирушив до далекого Мінська — на братову могилу. Як водиться, пом'янув його разом з учнями-орлятами, які доглядали за могилою фронтовика, чимало сил та часу потратили на пошук його рідних. Братерський обов'язок перед дорогою людиною ніби й було виконано, але спокою Олексієві Васильовичу не давала одна думка. Мав загиблий сина Колю, якому був лише рік, коли батько пішов на фронт. Матір хлопчина втратив дев'ятикласником. Після її смерті Микола згодом став трактористом. Змужнівши, вирішив продовжити навчання. У роки сту¬дентства його зв'язки з родичами поступово припинилися. Тепер же дядько вирішив будь-що розшукати племінника. І з часом його зусилля увінчалися успіхом.
    На той час сирота з Луганщини встиг завершити курс наук, пройти сходинками службового зростання на xлiбopобській Чорнобаївщині і вже працював директором радгоспу у Вереміївці. Дядькове повідомлення покликало в дорогу і Миколу Петровича: найнявши водія з легковиком, він вирушив до Білорусії. І відразу переконався, якою шаною оточено в тих краях пам'ять полеглих у борні з фашизмом.
    - Уже біля Мінська, — згадує М.П. Кабанов, — ми почали розпитувати міліоціонера, куди нам їхати далі. Але він нічого не міг сказати, бо не знав. Та свідком нашої розмови ним. Проїхавши більше десятка кілометрів, і справді зупинилися біля пам’ятника. Подякувавши доброму чоловікові, хотіли з ним розрахуватися, але він відмовився і від грошей, і від традиційної ознаки вереміївської гостинності — копченої риби: «За таке святе діло гріх брати плату — всі люди у нас роблять це безкоштовно».
    А пересвідчуватись у цьому українським гостям доводилося ще не раз. Ось якою була, скажімо передісторія пошуку родичів полеглих фронтовиків. В роки Великої Вітчизняної дітей. Після визволення краю вчорашні юні месники повернулися за учнівські парти. Тепер вони вже не тільки вчилися. У Петровщинській школі з таких підлітків- партизанів було створено «Батальйон білоруських орлят», очолюваний вчителькою Поліною Степанівною Якуніною. Головним його завданням стало збереження пам'яті і слави загиблих воїнів.
    І діти берегли її справді славно. Закінчуючи випускний клас, перші орлята передали свою естафету молодшим друзям — шестикласникам. Ця своєрідна спадкоємність небайдужості триває десятиліттями. Збереглася вона і тоді, коли Мінськ, розростаючись, охопив і територію приміського села Петровщини. Саме в період її інтенсивної забудови і було виявлено останки дев'яти солдатів, завалених у окопі землею. їх перепоховали біля школи №67 і спорудили бетонний пам'ятник з написом «Невідомим воїнам», за яким взялося доглядяти чергове покоління орлят. Але деякі речі фронтовиків збереглися. На основі цієї пошук. Спершу було встановлено особи загиблих, пізніше вдалося розшукати і декого з їхніх рідних. В окремих випадках успіхові сприяв якраз політ дитячої фантазії, завдяки якому листа іноді адресували по суті за прикладом чехівського персонажа: «На село, небайдужій людині». І на ось таких небайдужих людей, орлятам, як бачимо, щастило.
    З часом бетонний пам'ятник замінили новим, з чудового мармуру, на якому викарбувано імена полеглих в цьому куточку білоруської землі. Його й тепер свято оберігають орлята, а ще — завжди радісно, гостинно і урочисто приймають родичів загиблих визволителів, розповідають про зустрічі з ними на сторінках місцевої преси. Чимало вирізок з такими публікаціями, надісланих юними мін¬чанами, зберігає і М.П. Кабанов. Ось рядки, вміщені в одному з травневих номерів газети «Позиція» за 1991 рік: «Микола Петрович — і наш добрий друг. Щороку в День Перемоги він приїжджає на могилу батька з дружиною і дітьми. Уже стало традицією, що кожного року Микола Петрович привозить український хліб — коровай і урочисто вручає його на шкільній лінійці нашим білоруським орлятам, як символ дружби і пам'яті».
    Отже, естафета небайдужості і далі крокує через роки і десятиліття.